Реферат
ДЕМОКРАТІЯ ЯК ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА
Термін «демократія» у перекладі означає «народовладдя». Він народився близько 2,5 тисяч років тому у старогрецьких Афінах. Сьогодні немає одностайності з приводу авторства цього терміну. Одні вважають, що до громадсько-політичної лексики його ввів Фукідід, інші – Геродот. Однозначною є лише відповідь на питання: хто першим почав розвивати ідею про громадську рівність? Це був Протагор.
Проте уже за часів Протагора, Фукідіда і Тразимаха це поняття витлумачувалося по-різному. Усю різноманітність витлумачень демократії можна згрупувати у декілька традиційних теорій демократії.
Теорія безпосередньої демократії – стверджує гомогенність, збіг інтересів носіїв влади і підвладних. Розглядає демократію як лад, за якого в управлінні беруть участь всі та безпосередньо через опитування, тощо. Найкомпактніше зміст безпосередньої демократії передав 16-й президент США А.Лінкольн у формулюванні «Демократія – це правління народу , через народ, і для народу.»
Проте навіть у етнічних, демократичних Афінах цей ідеал так і не був втілений. Адже демос становив меншість жителів. До числа суб’єктів політичних рішень не включали опору – теж вільних громадян, а тим більше, рабів.
Однак проблема демократичної єдності суспільства має не тільки кількісний, але і якісний вимір. Ось що писав глава відомої у XVIIIст. гетингенської школи славістів А. фон Галер про порядки у Запорозькій Січ: «У ній всі рівні, і голос недосвідченого молодика має ту ж вагу, що і голос сивочолого воїна, який 50 років брав участь у війнах свого народу і як полководець не раз приводив його до перемоги.»
Нарешті чисельне примноження суспільства дуже ускладнює та робить занадто дорогими форми прямої, безпосередньої демократії.
Варто додати, що ускладнення суспільного життя веде то того, що для вирішення суспільних справ уже недостатньо практичного досвіду, здобутого у труді та боях – потрібні спеціальні знання, спеціальна підготовка.
На цей аспект проблеми вказала теоретикам історична практика початку Нового часу: Реформація а слідом за нею і Англійська революція проголосили знову (після епохи середньовіччя) божественне право народу на правління. Але у ході революції це божественне право було використане для встановлення диктатури. Нарешті теорія безпосередньої демократії не вирішує проблеми охлократії, влади натовпу. Вона взагалі ігнорує проблему тиску на відповідальних громадян і влади маргіналізованих та люмпенізованих верст суспільства. Так які своїм проводирем обирають «человека из народа», Шарикова, а Сократа примушують випити цикуту.
Наукова критика ідеї безпосередньої демократії привела до виникнення ідеї представницької демократії, репрезентованої депутатами, парламентами. Теорія представницької демократії – розглядає демократію не як владу народу, а як владу за згодою народу: коли члени співтовариства залишаються джерелом влади і мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників.
Як певний компроміс між названими теоріями було запропоновано теорія плебісцитарної демократії. Її прихильники пропонують найвагоміші питання суспільного життя вирішувати всенародним голосуванням. Питання ж поточного управління суспільними справами вирішувати через обраних представників.
Незважаючи на варіант плебісцитарної демократії, ідея демократії розвивлося насамперед у рамках теорії представницької демократії.
На ґрунті представницької демократії сформувалися такі традиційні теорії демократії як: теорія конституційної демократії. Відповідно до її засад коли владу здійснюють виборні представники. Спочатку навіть малися на увазі феодальні володарі. Проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межі повноважень, захищає права меншин і громадян.
Теорія конкурент демократії, в свою чергу, тлумачить демократію як конкуренцію владних інтересів із пріоритетом більшості і гарантуванням прав меншості
У її межах сформувалася:
а) Теорія плюралістичної демократії - згідно з якою, політична система розглядається як певний баланс сил між конфліктуючими економічними, професійними, релігійними, етнічними та іншими угрупованнями, кожне з яких через свої групи тиску впливає на формування політичного курсу, проте жодне не має монополії на владу.
б) Теорія елітарної демократії - розглядає демократію, як наслідок конкуренції владних еліт, що виборюють мандат народу на управління суспільством і, виборюючи його, мусять правити в інтересах народу.
в) Теорія корпоративної демократії. Вона визнає наявність центрів сили поза державною владою. Проте їх діяльність є конструктивною із точки зору впливу на формування і проведення політики, якщо корпорації не конкурують, а ієрархічно підпорядковані одна одній і знаходяться під контролем держави.
Усі перераховані теорії конкурентної демократії передбачають конкуренцію за владу чи із носіями влади.
Оригінальною стосовно них є теорія поліархії, запропонована Р.Далом, замість єдиного центру суверенної влади він пропонує множинність таких центрів, жоден із яких не може бути повністю суверенним. На його думку, система диспестної (розсіяної) влади є набагато ближчою до недосяжного ідеалу демократії, ніж демократичними механізмами встановлена влада не багатьох, що завжди ближче до диктатури.
Якщо усі попередні теорії турбувалися, насамперед, проблемою участі громадян у здійсненні влади, тобто політичними правами і свободами, то теорія ліберальної демократії на передній план виводить повну незалежність особистого життя індивіда від політичної влади, тобто громадянські права і свободи. Її гасло «правління не через людей, а через закон, який і стоїть на варті особистих прав, не допускаючи втручання держави у особисте життя».
Проте втілення у життя ідеї ліберальної демократії не забезпечило liberte, eqalite, fraternite. Як виявилося, на заваді цьому стала свобода приватної ініціативи, підприємницької діяльності.
Як наслідок, в опозицію ліберальній, сформувалася теорія соціальної або економічної демократії. Її провідний принцип – безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі.
В умовах боротьби за голоси виборців визріла теорія партисипітарної демократії. Іншим акцентом є розширення політичної участі нижчих верст. Щоб нейтралізувати антидемократичні, охлократичні потенції нижчих верст (які дозволяють легальним шляхом прийти до тиранічного правління), вони пропонують підносити їх загальнокультурний і загальноосвітній рівень, прищеплювати основи політичної культури.
Усі ці теорії розвивалися у межах пошуку відповіді на питання «хто повинен правити».
І наштовхувалися на ряд труднощів. Всіх цих теоретичних труднощів можна уникнути, каже К. Поппер, якщо відмовитись від питань «хто повинен правити» і замінити його чисто практичними питаннями «як повинне здійснюватись правління» і « як найкраще влаштувати державу, щоб від нікчемних правителів можна було позбавитись без кривавих наслідків, без правопорушень».
Свої роздуми К. Понер завершив словами: «І коли ми кажемо, що кращим відомим нам рішенням є конституція, яка дозволяє більшістю голосів розпустити уряд, ми не стверджуємо, що більшість завжди права. Ми навіть не кажемо, що вони зазвичай праві. Ми кажемо, що це недосконала процедура – краща із винайденого до цих пір. Унстон Черчілль якось пожартував , що «демократія – гірша з усіх форм правління, за виключенням усіх інших»».
Принципи демократії:
1) Принцип народного суверенітету. Визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади. Цей принцип втілюється насамперед через участь народу у виборах, референдумах, через використання народом своїх політичних і громадянських прав і свобод.
2) Принцип представництва передбачає делегування повноважень обраним представникам. Принцип є відображенням суспільної потреби у ефективному, професійному управлінні суспільними справами та потребі захистити обраних фахівців від охлократичних неконтрольованих і насильницьких домагань.
Принцип передбачає тимчасове делегування повноважень гідним у морально-етичному плані та придатним у професійному плані. Якщо 2 останні умови не реалізуються, діє механізм відкликання обраних представників.
3) Виборність органів влади.
4) Громадянський консенсус - принципова згода основної маси громадян дотримуватися норм, у межах яких здійснюється управління обраною владою. Цей принцип є надзвичайно вагомим при здійсненні влади у демократичному суспільстві. Адже у ньому громадяни мають більше можливостей ухилитися від виконання непопулярних приписів влади, ніж у неї – примусити громадян підкоритися вимогам.
5) Мажоритаризм - право більшості на реалізацію своєї позиції. В усіх демократичних суспільствах громадяни вільно приймають рішення за принципом більшості.
6) Право меншості на власну позицію. Влада більшості не завжди є демократичною. Ніхто, наприклад, не назве чесною і справедливою таку систему, у якій 51 % гнобить решту 49 % в ім’я поглядів більшості. У демократичному суспільстві влада більшості включає в себе гарантії особливих прав людей, які у свою чергу мають захищати права меншин – етнічних, релігійних , політичних чи просто тих, хто програв у змаганнях навколо спірного законопроекту. Права меншості не залежать від доброзичливості більшості і не можуть бути скасовані голосами останніх, тому що люди з правами народжуються . ці права захищаються тому, що демократичні закони й інститути охороняють права не більшості і не меншості, а усіх громадян.
7) Гарантування особливих прав і свобод людей.
Права людей – це невід’ємні права – дані Богом природні права: ні суспільство, ні уряд не можуть «надавати» чи «віднімати» їх, адже люди з ними народжуються.
Розрізняють: політичні права та громадянські права. Окремо виділяють право на судовий захист, як політичних, так і громадянських прав.
8) Принципи рівності:
Він втілюється завдяки відсутності закріпленої у праві дискримінації та рівності всіх перед законом.
9) Принцип плюралізм :
Розрізняють, плюралізм ідейний : (від латинського pluralis – множинний). Вперше з’явився у працях у німецького філософа Х.Вольфа (1679–1754) як філософське поняття, протилежне соліпсизму. Ідейний плюралізм став відбиттям потреби втілити в політичних механізмах основні індивідуальні ідеї, свободу вибору, рівність можливостей, демократії тощо. Характерною рисою демократичного суспільства є наявність кількох партій та громадянських організацій, які виражають інтереси різних верст населення. Плюралізм організаційний – це демократична альтернатива монополії однієї партії або особи на владу протистояння ідеологічному диктату унітаризму і тоталітарній організації суспільного життя.
10) Принцип Конституційного обмеження влади. Звернемо увагу мови не на про слабкість влади, а про обмеження її компетенції конституцією:
а) через верховенство при конституції, стосовно усіх законів та нормативних актів, що видаються органами влади;
б) через поділ влади, при якому виконавча підзвітна законодавчій і обидві апелюють до судової.
в) Через встановлення системного балансу та рівноваги : право вето; вотум; імпічмент; розпуск.
11) Одним із найважливіших принципів демократії – право народу знати (право на інформацію). Цей принцип втілюється через такі засади, як:
а) доступність для населення інформації про події у суспільстві;
б) про рішення що приймаються владою;
в) публікація повних і об’єктивний даних про стан тих чи інших суспільних сфер та суспільства в цілому.
Цей принцип є запорукою перетворення народу у суверена влади. Адже управління суспільством передбачає поінформованість про його стан.
На Заході цей принцип вважається настільки вагомим, що заради нього у випадку суперечки між громадськістю та урядовцями щодо доступу до інформації принцип презумпції невинності щодо чиновника не діє. І якщо до суду звертається громадянин з обвинуваченням з приводу прихововування певної інформації певним чиновникам, саме на нього покладається тягар доводити, що він не винен і що ненадання інформації відповідає нормам закону.
Багатоаспектність демократії
У сучасному політичному житті демократію розглядають у багатьох аспектах. Демократія як світогляд (форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона спиймає, осмислює та оцінює навколишню дійсність як світ свого буття й діяльності, визначає і сприймає своє місце і призначення в ньому) передбачає:
- визнання людини як самодостатньої одиниці, наділеної всією повнотою громадських і політичних прав і свобод;
- визнання народу джерелом влади;
- визнання принципів свободи і політичної рівності громадян;
- заперечення монополії на остаточну думку, істину;
- шанування закону і правопорядку;
- визнання обов’язків перед суспільством;
- визнання доцільності суворої виконавської дисципліни;
-визнання того, що демократія не передбачає рівності за включенням юридичних аспектів.
Демократія, як ідея
Ідея – це орма духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв’язків та відношень зовнішнього світу, що спрямована на його перетворення. Оскільки ідея є випереджальним відображенням дійсності, то сьогодні демократія як ідея спрямована не стільки на утвердження зовнішніх проявів демократизму, скільки на створення соціально-економічних основ демократії, розвитку громадянського суспільства, утвердження механізму правової держави.
Демократія, як народовладдя
У цьому аспекті демократія передбачає конкретні унормовані механізми політичного волевиявлення щодо управління суспільством. Розрізняють безпосередні форми вияву політичної волі народу: вибори, референдуми, плебісцити; та опосередковані форми. Останні здійснюються через представницькі органи через звернення до депутатів, скарги та ін.
Демократія, як форма організації державного управління.
Цей аспект знаходить своє втілення у:
- демократичних способах формування органів влади;
- поділ влади на три гілки;
- наявність опозиції, створення сприятливих умов для її діяльності;
- дієвість механізмів контролю за державними органами влади, їх службовцями, посадовими особами за допомогою т. зв. формальних механізмів демократії;
- розподіл компетенції між центральними і місцевими органами влади;
- децентралізацію влади (центральні органи не узурпують повноважень місцевих органів влади. Місцеві органи – це органи самоуправління, не лише провідники політики центральної влади на місцях).
Демократія, як форма організації діяльності партій, громадських організацій передбачає:
- визначення становища, умов діяльності громадських організацій, партій, рухів принципом політичного плюралізму;
- децентралізований механізм прийняття рішень;
- автономію первинних організацій;
- контроль знизу за керівництвом, ротацію керівних кадрів;
- свободу критики;
- свободу фракційної діяльності.
Отже демократію можна визначити таким чином. Це форма політичної організації суспільства і держави, прогресуючий в історії політичний режим ( зазвичай пов'язаний з республіканською формою правління), що забезпечує вільне волевиявлення громадян, як стосовно персонального складу органів влади, так і стосовно змісту політичних рішень, прийнятих носіями влади.
Демократичні процедури
До них насамперед належать: вибори, референдуми, плебісцити.
Демократичні вибори – є такими, що відповідають вимогам:
- конкурентності – альтернативність кількох кандидатів на мандат;
- періодичності- не дозволяє перетворювати владу у замкнену корпорацію;
- рівності – за рівних умов у передвиборчій кампанії;
- всенародності, загальності – право на участь у виборах всіх громадян, що досягли певного віку; безпосередності – передбачає безпосереднє обрання представників без проміжних виборів;
- остаточності – неможливості скасування результатів виборів (за умови дотримання законності процедури);
- рівності для виборців – передбачає один голос одному виборцю;
- відклику обраних представників – що дозволяє усунути від влади негідних морально-етичних чи некомпетентних представників;
- опонування і змагальність – є втіленням принципу плюралізму; втілюється у механізмах: опозиції, фракційності, передвиборчої кампанії, служить генеруванням і імплантацією ідей у суспільну свідомість.
- таємниці голосування.
|
