Реферат з основ демократії
Демократія і економіка
ПЛАН
1. Роль держави в економічному розвитку.
2. Економічні свободи й державний контроль.
3. Демократизація сфери зайнятості і боротьба з безробіттям.
4. Демократія й тіньова економіка в сучасному суспільстві.
5. Література.
1. Роль держави в економічному розвитку.
Існує основні два протилежні підходи до визначення ролі держави в економічному розвитку, кожен з яких розпадається на декілька шкіл і напрямів. Згідно з одним із них, через неспроможність ринку вирішувати деякі проблеми соціально-економічного характеру, держава повинна відігравати активну роль в регулюванні економіки. Відповідно до іншого, ринкова економіка орієнтує людину на підприємництво, розвиток та реалізацію своїх можливостей, науково-технічний прогрес, що в цілому забезпечує високу ефективність без втручання держави.
До початку XX ст. в західній економічній науці панував класичний напрям, в основі якого лежала теорія вільного ринку і невтручання держави в економіку А. Сміта, викладена в його фундаментальній праці «Про причини багатства народів» (1776). Проте після Першої світової війни ситуація суттєво змінилася. Економіка перейшла на трифазний цикл розвитку. Одразу за фазою пожвавлення йшло не економічне зростання, а криза. Найбільше така ситуація відбилася на зайнятості. Це вимагало кардинального перегляду класичного визначення економічної ролі держави, і низка відомих економістів (Дж.М. Кейнс, економісти Стокгольмської школи в Швеції) бачила вихід в активній економічній політиці держави — державному регулюванні економіки. Економічна криза 1929-1932 pp. підтвердила їхні міркування і дала змогу випробувати їхні «рецепти».
Найвпливовішою стала теорія ефективного попиту Дж.М. Кейнса, викладена в роботі «Повна теорія зайнятості, грошей та проценту» (1936), популярність якої дала підстави говорити про кейнсіанство. Позитивні результати державного регулюванняв 30-ті роки сприяли широкому застосуванню його ідей та пропозицій і в післявоєнний час. Спектр прямих та опосередкованих методів державного регулювання економіки досить широкий. До них відносяться законодавство, державна власність та підприємництво, планування, прогнозування та програмування, механізми бюджетної та кредитно-грошової систем. З соціальної точки зору, найважливішими були сильні позиції держави в контролі, розподілі та перерозподілі національного доходу.
Але криза 1974-1975 pp., яку не передбачив жоден з напрямів економічного аналізу, у тому числі й кейнсіанці, стимулювала активну критику кейнсіанської моделі економічного розвитку противниками державного регулювання, що представляли неокласичний напрям економічної думки. Були актуалізовані праці противників державного регулювання попередньої епохи: «Соціалізм» (1922) Л. фон Мізеса, в якій обґрунтовувалась непридатність ідеї планування виробництва та розподілу з єдиного центру; «Дорога до рабства» (1944) Ф. фон Гаєка, де доводилось, що тільки ринок, вільна конкуренція за мінімальної державної участі спонукають людей до творчості, допомагають мобілізовувати й ефективно використовувати ресурси, координувати дії багатьох соціальних агентів.
Популярності набув монетаризм, представники якого бачили порятунок від криз в антиінфляційних заходах держави (обмеженні та стабілізації зростання грошової маси) і критикували інші види втручання в економіку. Впливовості монетаризму в 70-ті роки посприяли дві обставини. По-перше, в цей період на її основі спеціалісти Міжнародного валютного фонду розробили моделі «шокових терапій» як метод проведення ринкових реформ у країнах «третього світу», що мали величезну зовнішню заборгованість. По-друге широке розповсюдження отримали загальносвітові тенденції лібералізації, їхні найбільш відомі варіанти — тетчеризм та рейганоміка — дозволили провідним країнам перебороти небезпечний рівень інфляції та серйозну кризу.
Проте криза 1981-1982 pp., що набула особливо гострих форм у країнах, які проводили обмеження грошової маси за схемою монетаристів, наочно продемонструвала ущербність монетаристського експерименту. Це посприяло деякому відновленню позицій кейнсіанства та помітному зростанню іншого напрямку — інституціоналізму. Його прихильники запропонували аналізувати весь комплекс умов та факторів, які впливають на господарське життя (правових, соціальних, психологічних, політичних), а сам капіталізм вивчати з урахуванням його трансформації.
Дискусії західних економістів про роль держави в економічному житті, з одного боку, виявили, що жодна з концепцій економічної ролі держави не є втіленням абсолютної істини, а з іншого — показали, що в процесі обміну ідеями відбувається розвиток та збагачення економічної теорії, вдосконалення демократичної організації економіки.
Моделі ринкової економіки та переходу до неї
Французька модель виходить з того, що ринкова система не може забезпечити розв'язання багатьох проблем, насамперед соціальних, які мають велике значення для майбутнього країни. Особливістю цієї моделі є включення планування в ринковий механізм. Воно пройшло у своєму розвитку декілька етапів — від жорсткого державного регулювання через індикативне планування до стратегічного планування.
Німецька модель наголошує на важливій ролі держави в економічному житті країни. Особливостями ринкового реформування в Німеччині можна вважати: соціальну спрямованість реформ, їх ретельну теоретичну опрацьованість, підготовленість державних чиновників до проведення реформ (перед тим вони пройшли відповідну атестацію) і відповідальність за свою діяльність.
Польська модельє втіленням зразка «шокової терапії», яка передбачала проведення стрімкої лібералізації економічних процесів з можливим короткочасним зниженням життєвого рівня, за яким приходить швидке «одужання» економіки і стабільне покращення соціально-економічної ситуації вже на основі нових, ринкових механізмів.
Китайська модель. Особливістю китайського переходу до ринкових відносин було оновлення командно-адміністративної системи управління економікою і допущення вільних економічних зон, де система централізованого управління економікою взагалі не застосовувалась.
Реформування державної власності й становлення ринкових відносин в Україні
Від колишнього СРСР пострадянські країни успадкували фактично повністю одержавлену економіку. Тому в перехідний період головною тут стала не проблема втручання держави в ринкове господарство, а його створення. Серцевину економічної політики посткомуністичних держав складає синхронне вирішення двох проблем: формування приватновласницького сектора та створення правових засад ринкових відносин.
Курс на створення ринкового господарства в Україні був взятий одразу ж після завершення процесу відокремлення України від СРСР у 1991 р
Упродовж 90-их років Верховна Рада України прийняла низку законів: «Про підприємницьку діяльність», «Про власність», «Про підприємства», «Про господарські товариства», «Про приватизацію державного майна», «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» та ін. Восени 2001 р. був, нарешті, прийнятий «Земельний кодекс», що створює правовий фундамент для приватного володіння землею — основи ефективного господарювання в галузі сільського господарства. Ці закони визначили різноманітність та рівноправність форм власності, започаткували формування правової бази ринкової економіки. На їх основі розпочалися реформи, спрямовані на роздержавлення й приватизацію державної власності.
Законодавчою основою приватизації став закон України «Про Державну програму приватизації». Він передбачав досягнення наступних стратегічних цілей: зміну відносин власності на засоби виробництва з метою їх якісного оновлення й ефективного використання; структурну перебудову економіки, стабілізацію соціально-економічного стану країни; розвиток конкуренції та обмеження монополізму; залучення іноземних інвестицій. Об'єктами приватизації стали: майно державних підприємств; державний житловий фонд; державний земельний фонд.
На початку приватизація в Україні була змішаного типу — як сертифікатна, так і за грошові кошти. Перша мала на меті залучити до приватизації усе населення, оскільки формально кожному громадянинові належала певна частка одержавленого майна. Друга була спрямована на отримання додаткових коштів до бюджету і створення сектора ефективного приватного господарювання. Відповідно до об'єктів сертифікатної приватизації було передбачено три види цінних паперів: майнові сертифікати, які отримали всі громадяни, житлові чеки, якими можуть скористатися мешканці державних квартир, й земельні бони, які надавалися тим, хто міг довести свою здатність до обробки товарної землі. Передбачалося, що кожен з названих видів ваучерів може, окрім прямого призначення, бути використаним у різних сферах приватизації шляхом їхнього взаємного конвертування.
Сертифікатна приватизація закінчилась аж у 1999 р. Маючи багато недоліків, вона не стала стимулом для зростання економіки та підвищення її ефективності. З 1999 р. була запроваджена виключно грошова приватизація, яка деякою мірою сприяла надходженню інвестицій.
Свобода вибору в умовах ринкової економіки характеризує діяльність як підприємців, так і споживачів.
Свобода вибору для підприємців означає, що окремі люди мають право купувати економічні ресурси, на власний розсуд вибирати вид діяльності, створювати підприємства. Свобода вибору означає, що власники економічних ресурсів та грошового капіталу можуть використовувати чи реалізовувати ці ресурси на свій вибір. Ніхто: ні держава, ні інші виробники, — не мають права диктувати підприємцю, що йому виробляти, за якою технологією, скільки, на які ціни та споживачів орієнтуватися.
Для споживачів свобода вибору означає, що вони вільні в межах своїх грошових прибутків купувати товари та послуги в такому наборі, який вони вважають найбільш сприятливим для задоволення своїх потреб. Свобода споживацького вибору є найширшою з економічних свобод. Вона орієнтує виробників на виробництво продукції, товарів та послуг, які користуються попитом.
Проблема вибору вирішується з урахуванням особистого інтересу. Він є головним мотивом діяльності усіх суб'єктів ринку. Підприємці мають на меті максимізацію прибутків. Наймані робітники прагнуть до високої заробітної плати. Власники матеріальних ресурсів, за інших рівних умов, намагаються отримати вищі ціни під час продажу чи здавання в оренду цих ресурсів. Нарешті, споживачі прагнуть купити товар за найнижчими цінами. Мотив особистого інтересу спрямовує функціонування економічної системи в певному напрямі й робить її впорядкованою.
В сучасних умовах науково-технічного прогресу, відкриття нових продуктів, матеріалів, технологій, екологічної кризи держава не може не приділяти серйозної уваги проблемі контролю за економічною діяльністю підприємств. Вона мусить втручатися й визначати межі економічних свобод. До найважливіших напрямків контролю економічної діяльності виробників належать: контроль за розміщенням та будівництвом підприємств; екологічний та санітарний контроль; контроль якості та безпечності продукції; трудове й соціальне законодавство; антимонопольний контроль.
Зайнятість та безробіття утворюють блок питань, де економічне та соціальне сплетені в щільний вузол.
Безробіття визначають як різницю між кількістю осіб, які перебувають у даний момент у складі робочої сили, й кількістю зайнятих. Міжнародна організація праці (МОП) розробила ряд доволі жорстких критеріїв для визначення статусу безробітного, а саме: обов'язковість реєстрації в установах служби зайнятості; активний пошук роботи; робота впродовж декількох місяців перед звільненням; вимушений характер звільнення; відсутність пропозицій про працевлаштування, які служба зайнятості вважає такими, що підходять для даного претендента; відсутність інших джерел прибутку.
Безробіття веде до серйозних економічних та соціальних наслідків. Економічні наслідки полягають у недовипуску продукції, що зменшує можливості покращення загального добробуту суспільства й погіршує матеріальне становище безробітних. Соціальні наслідки безробіття пов'язані зі збільшенням соціальної напруги в суспільстві, яка може призвести до зміни політичного курсу держави. Затяжне масове безробіття загрожує порушити стабільність демократії. Тому сучасні уряди намагаються протидіяти надмірному безробіттю. Водночас, економічна наука оперує поняттям так званого «природного рівня безробіття», який у західних країнах коливається від 4% до 6% безробітних у країні. Таке безробіття зумовлене мобільністю робочої сили і не загрожує стабільності суспільства. Мобільність — це зміна робітниками своїх позицій на ринковому просторі (зміна місця праці, часткова зайнятість, безробіття). Вона вказує на здатність людини змінювати місце праці або професію, пристосовуючись до змін економічної кон'юнктури, або попиту на її працю.
Дослідники ринку праці виокремлюють європейську й американську моделі регулювання ринку праці. Обидві моделі демонструють певний порядок, керовану систему відносин, проте суб'єкт, відповідальний за рух потоків робочої сили, в них різний. В американській системі суб'єктом є фірма, у європейській — держава. Ця відмінність обумовлена тим, що в економіці США домінують великі, ієрархічно організовані фірми, здатні забезпечувати внутрішню (у межах фірми) мобільність. Упродовж останніх десятиліть американська економіка значно активніше, ніж європейська, створює нові робочі місця, нові види зайнятості, особливо в сфері сервісного обслуговування, в приватному секторі економіки. Обидві системи створюють умови для мобільності робочої сили, дають змогу робітникові бути активним на ринку праці.
Демократизація сфери зайнятості і боротьба з безробіттям є Україні
В Україні ситуація у сфері зайнятості є складною. По-перше, через низький рівень оплати праці зайнятість в Україні гарантує лише соціальний статус, але не прибуток, як це є в державах з нормально функціонуючою ринковою економікою. По-друге, показник офіційно зареєстрованого безробіття перебільшує допустимі стандарти в декілька разів. По-третє, спостерігається відтік робітників з легальної економіки в тіньову сферу. Водночас в Україні відбувається демократизація підходів до розв'язання проблем зайнятості та безробіття.
Ринковий характер відносин зайнятості в сучасних умовах визначається двома основними принципами. Перший з них передбачає добровільний характер праці, крім випадків, обумовлених законодавством. Другий принцип передбачає відповідальність держави за створення умов для реалізації права громадян на працю.
Мобільність робочої сили в економіці України не може бути такою ж різноманітною, як на Заході, з трьох причин: з причини економічної нестабільності, низького рівня розвитку приватного сектора та через її традиційну структуру, в якій переважає індустріальний тип зайнятості. Тобто, в Україні дуже поширене структурне безробіття. Воно зумовлене тим, що професійно-кваліфікаційна структура робітників не відповідає перспективним структурним змінам господарства. Найінтенсивніше за п'ять років зменшувалася потреба у працівниках таких галузей, як промисловість, сільське господарство.
На структурні зміни серйозно впливає перебудова відносин власності. Потреба в працівниках на підприємствах приватної й колективної власності зростає, особливо в таких галузях, як торгівля і громадське харчування. Там, де названі галузі отримали найбільший розвиток, спостерігається й найменший рівень безробіття.
В Україні повинні розвиватися два напрями розвитку ринку праці: політика сприяння зайнятості та політика соціальної підтримки безробітних. Якщо перший напрям пов'язаний з появою нових форм власності, нових робочих місць, нових сфер господарства, то другий залежить від таких факторів, як стан законодавства про зайнятість, розмір допомоги, навчання й перенавчання безробітних.
Політика соціального партнерства
Особливе значення у здійсненні соціальної політики загалом, і політики зайнятості зокрема, має соціальне партнерство: спільна діяльність уряду, підприємців та профспілок, спрямована на узгодження інтересів та вирішення проблем, передусім у соціальній та виробничій сферах.
Розглянемо цілі та зміст діяльності кожного з партнерів.
1. Профспілки (професійні об'єднання найманих робітників) виникли з метою захисту та представництва інтересів осіб найманої праці. У сучасному суспільстві вони є індикатором громадської думки, беруть участь в системі зворотного зв'язку між державою та працівниками, допомагають державі виробляти та коригувати свою соціально-економічну політику.
2. Підприємці з часом також дійшли висновку про доцільність та необхідність регулювання й координації власної діяльності та відносин з робітниками, представлених профспілками. Вони створили добровільні об'єднання для захисту своїх інтересів, а пізніше зробили кроки назустріч вимогам профспілок та держави, які не завжди суперечили інтересам підприємництва й допомагали уникати конфліктів.
3. Держава як на галузевому, так і на національному рівнях найчастіше виступає в ролі законодавця, гаранта громадянських прав, регулятора трудових відносин, працедавця та миротворця-умовлювача.
У процесі взаємодії держави, підприємців та найманих робітників присутній постійний пошук балансу інтересів трьох сторін. Створено загальносвітовий механізм системи соціального партнерства, найвищою структурною ланкою якого є Міжнародна організація праці (МОП). Існує думка, що ступінь розвинутості партнерства прямо пропорційний ступеню демократичності суспільства.
В Україні формування системи соціального партнерства почалося в 90-их роках XX ст. У лютому 1993 р. була створена Національна рада соціального партнерства при Президентові України як консультативно-дорадчий орган. За його ініціативою розроблявся проект закону «Про соціальне партнерство в Україні». Таким чином, формування системи соціального партнерства було піднесене в ранг державної політики. Для перехідної української економіки тристороннє партнерство є важливим у тому плані, що послаблює всесилля державних органів в галузі економіки та соціальної опіки, і його можна розглядати як компонент демократизації відносин і становлення ринкової економіки.
Тіньова економіка (по Е. Фейджу) включає в себе всю економічну діяльність, яка з якихось причин не враховується офіційною статистикою та не потрапляє до валового національного продукту.
Звідси виводяться дві основні складові частини тіньової економіки.
1. Економічна діяльність легального характеру, яка не підлягає оподаткуванню, не враховується національною статистикою й не береться до уваги при розрахунку валового національного продукту. Це так звана «неформальна» економіка. Вона охоплює виробництво в домашньому господарстві, надання послуг на епізодичній основі, невеликі підробітки (догляд за дітьми, неоподатковуваний доход з присадибних ділянок, ремонт будинків власними силами тощо).
2. «Підпільна економіка», яка включає заборонені види економічної діяльності, злочинні дії та іншу діяльність, суб'єкти якої навмисне приховують її з протиправною метою (ухиляння від сплати податків та ін.). Із зростанням тіньової економіки відбулося оформлення організованої злочинності та їх зрощення. Поряд з використанням загальнокримінальної злочинності для «прикриття» своєї діяльності, тіньовики звернулися за «послугами» до осіб у владних структурах, що істотно розширило масштаби корупції.
Стратегія боротьби з тіньовою економікою, яку здійснюють держави з усталеною ринковою економікою, заснована на наступних принципах. Пріоритетними визнаються дії, спрямовані проти підпільного сегмента тіньової економіки. Що ж стосується «неформальної» частини тіньової економіки, то через неможливість і недоцільність (великі витрати) його контролювання, а також зв’язку із злочинним світом, їй приділяють набагато менше уваги.
Тіньовий сектор є умовах демонтажу командної економіки та переходу до ринку
Демонтаж адміністративно-командної системи й перехід до ринку наприкінці 80-их - на початку 90-их років сприяли активізації тіньового сектору. З одного боку, під прикриттям ринкових лозунгів був різко послаблений державний контроль за збереженням та ефективністю використання державної власності. З іншого — держава дозувала свободу підприємництва, ставлячи обмеження у збільшенні прибутків підприємців та робітників підприємств. Почасти це було викликано об'єктивними причинами. Але певну роль тут зіграла й суб'єктивна діяльність матеріально зацікавлених сторін — учасників процесу приватизації та ринкових перетворень.
Результати не забарилися. За різними підрахунками тіньовий сектор в Україні упродовж другої половини 90-их років складав від 40 до 60%.
Тіньова економіка, організована злочинність і корупція
Хоч тіньова економіка не зводиться до економічної активності представників організованої злочинності, питання про їх співвідношення актуальне. Під організованою злочинністю розуміють відносно масове функціонування стійких керованих угруповань злочинців, для яких злочин є промислом (бізнесом) і які створюють для себе систему захисту від суспільного контролю за допомогою корупції.
Організована злочинність в західних країнах виникла набагато раніше, ніж у перехідних суспільствах. Так, в Італії її виникнення пов'язують із сицилійською мафією, яка має більш ніж 150-річну історію. У США організована злочинність з'явилася під час «сухого закону» й розвивалася за рахунок заборонених видів промислів, контролювання азартних ігор, бізнес у проституції, наркобізнесу.
В ролі специфічної доморощеної мафії в СРСР виступали об'єднання так званих «злодіїв в законі», що не мали аналогів у світовій практиці. Об'єднані загальною «злодійською ідеєю», ці невеличкі групи не мали постійного місця перебування, але мали спільний орган управління — всесоюзну сходку — де вирішувались організаційні, фінансові (спільна каса – общак) питання, розв’язувалися конфлікти.
На ранньому етапі масштаби тіньової економіки були незначними, сировина та збут продукції — обмежені. В разі виникнення суперечок і непорозумінь, вони розв'язувались тіньовиками мирним шляхом. Зростання масштабів підприємств та збільшення обсягу виробництва призвело до ускладнення тіньових структур, обумовило появу розгалуженої системи взаємних розрахунків. У випадках порушення прийнятих зобов'язань неминуче виникали конфлікти. У сферу тіньової економіки почала проникати загальна кримінальна злочинність, яка діяла тут фактично безкарно через небажання тіньовиків звертатися до правоохоронних органів. За таких обставин тіньова економіка пішла шляхом легальної. Вона сформувала не лише адміністративно-управлінську систему, але й апарат примусу, що спирався на кримінальні структури. Відбулося органічне зрощення нелегальних форм бізнесу із загальнокримінальною злочинністю. Так тіньова економіка стала фактором формування організованої злочинності.
Одним із важливих чинників криміналізації економіки в Україні була слабкість державної влади (для періоду її становлення це було, до певної міри, закономірним явищем). З огляду на недосконалість законодавства та безпорадність правоохоронних органів приватний бізнес почав досягати виконання договірних зобов'язань за допомогою рекету. Співпраця бізнесу та організованої злочинності стала взаємовигідною, що зробило зруйнування цього союзу органами правопорядку нелегкою справою.
Тіньова економіка та корупція. Проте «криша» (прикриття, захист, наявність сильного покровителя), вибудувана загальнозлочинним криміналітетом, не могла дати тіньовикам повної безпеки. У багатьох випадках виникала потреба у підтримці й захисті з боку владних структур різних рівнів. Таким чином, у тіньової економіки з'явилися спонуки до активного використання важелів корупції. Під корупцією розуміють підкуп, продажність суспільних та політичних діячів, а також чиновників та посадових осіб.
У громадянських суспільствах (суспільствах з високою правосвідомістю громадян, здійсненням ними контролю за владою, з пануванням закону) сфера, де може поширюватись корупція, є вкрай обмеженою. В деспотичних та ще й водночас бюрократизованих суспільствах, де чиновник володіє необмеженою владою, корупція розцвітає пишним цвітом. За висновком міжнародної неурядової організації Transparency International (Міжнародна прозорість), з 90 включених до аналізу стану корупції країн Молдова, Вірменія і Узбекистан займають 75, 76 і 79 місця відповідно. Росія йде 83-ю, Азербайджан — 87, Україна — 88.
Корупція веде до катастрофічної деформації моральних засад. Члени суспільства привчаються жити всупереч закону. Стимулюється правовий нігілізм як у простих громадян, так і у представників правозахисних органів. Тінізація та криміналізація економіки спричиняє зубожіння величезної частини населення, вона вкрай негативно впливає на розвиток громадянського суспільства й політичної системи. Адже бідні люди — погані громадяни, бо усі їхні сили поглинає боротьба за фізичне виживання. Та не менш важливим є й те, що багатіям, які приховують свої доходи від оподаткування і стають на шлях порушення закону або й відверто злочинних дій, громадянськість також не властива, якщо вони навіть і беруть участь у політичному житті. Домінування тіньових капіталів в економіці породжує домінування тіньових, прихованих інтересів у політиці, внаслідок чого притаманна громадянському суспільству плюралістична модель захисту групових інтересів щораз енергійніше витісняється представництвом корпоративних інтересів олігархічно-кланових груп.
Перспективи трансформації тіньової економіки й подолання її негативних наслідків в Україні
Ескалація тіньової економіки на певному етапі призводить до того, що економічні закони перестають діяти і у сфері легальної економіки. Нічого не можна вчинити за допомогою економічних важелів, і економіка виходить з-під контролю. Отже, надмірна експансія тіньової економіки в Україні вимагає термінових та ефективних заходів протидії цьому процесові.
Можна загалом визнати правильність західного підходу до «неформальної» економіки, який пропонує пріоритет моніторингу в соціально-економічних цілях перед радикальними заходами боротьби з нею. На додачу до цього, в Україні було б добре провести декриміналізацію ряду дій, розширивши сферу легального підприємництва. Що ж стосується «підпільного» сектора, то тут необхідний диференційований підхід. Якщо підприємець-тіньовик не сплачував значні суми податків, але при цьому створив рентабельне виробництво, до нього необхідно застосувати амністію із залученням його в офіційну економіку. Якщо ж капітал нажитий кримінальним шляхом та пов'язаний з галузями для задоволення деструктивних потреб (нарко- та порнобізнес, проституція), то ні про яку амністію не може бути мови. Наприклад, використання фіктивних грошових мас для надання кредитів, навмисне банкрутство з метою неповернення боргів, комп'ютерний економічний шпіонаж і розголошення відомостей з обмеженим доступом та багато інших дій, наслідки яких досить руйнівні для економіки.
Тіньова економіка наявна в різних соціально-економічних системах, проте їй найменшою мірою сприяє економічна система, в якій добре налагоджені ринкові механізми і панує закон.
Література.
1. Задоя А.А., Петруня Ю.Е. Основы экономики: Учеб. пособие. — Київ, 1998.
2. Петрова І. Загострення проблеми прихованого безробіття // Економіка України. - 1997. - № 3.
3. Підприємництво в Україні: Проблеми становлення і розвитку / М.І. Долішній, М.А. Козоріз, В.П. Мікловда, А.С. Даниленко. — Ужгород, 1997.
4. Турчинов О. Тіньова економіка: теоретичні основи дослідження. — Київ, 1995.
5. Черняк В. Модель економіки: вибір України // Економіка України. — 1995. - № 9.
6. Эклунд А. Эффективная экономика — шведская модель. — Москва, 1991.
|
