|
Iсторія української драматургії, Г.В. Доброскок
Українська драматургія Кубані поки ще слабко вивчена, хоча для театру тут діяли такі талановиті автори, як Я. Кухаренко, В. Мова (Лиманський), К.Головатий, І.Стеценко-Нордега, В.Потапенко, Г.Доброскок, О.Кирій, О.Півень та інші. Така неуважність з боку дослідників привела до того, що тексти багатьох п'єс, які у свій час з успіхом йшли на підмостках провінційних театрів, здебільшого залишилися неопублікованими або зовсім втраченими. По сімейних архівах розпилені фотографії акторів, що грали в них, і сцен із спектаклів. У фондах цензурних відомств збереглися зразки афіш і не введені до наукового обороту документи, що свідчать про нелегку долю українського театру на козачій землі. Це заважає не тільки усвідомити українську драматургію Кубані як складову частину великої української літератури, але і як самобутнє явище регіональної культури.
Оригінальність кубанської драматургії ґрунтується на споконвічному прагненні письменників вводити у свої добутки місцеву тематику, свідомо братися за козачі сюжети, сміло використовувати як будівельний матеріал історію й етнографію цих місць. Так створювалася не просто українська, а козача драматургія, широко затребувана кубанським театром і кубанським глядачем. Народження цього феномену багато в чому зобов'язане драматургові Г. В. Доброскоку, майже зовсім невідомому в Україні, в той час, як на Кубані він користувався феноменальною славою.
Гаврило Васильович Доброскок народився 25 березня 1876 р. у селі Деркачах Харківського повіту однойменної губернії в селянській сім'ї [1]. На жаль, про умови, в яких він виховувався й ріс, ми нічого не знаємо. Втім, тут можна відразу згадати, що був у нього брат Іван, про якого окрема розмова попереду. 1897 року Гаврило закінчив Харківське реальне училище. Тут серед його близьких знайомців назвемо учня старших класів Гната Хоткевича, майбутнього історика, письменника, знаменитого бандуриста, з яким обидва Доброскоки підтримували потім приятельські стосунки. Спершу Гаврило Васильович, працював при історичному архіві Харківського університету, вивчаючи історію Слобідського Харківського полку. Тут доля звела його з ще одним знаменитим харків'янином – визнаним літописцем Слобідської України академіком Дмитром Багалієм. Істориком Доброскок не став, але набуті знання згодилися йому пізніше при створенні історичних п'єс. Писати ж він почав рано. Ще реалістом 6-го класу він уже вміщує в газеті «Южный край» ряд оповідань, слідом за якими створює свою першу драму українською мовою - «Галочка» [2].
Письменнику-початківцеві явно бракувало яскравих життєвих вражень, ось чому 1900-го, провчившись лише рік у ветеринарному інституті, він полинув у плавання по життєвих хвилях. У 1900 - 1902 рр. жив у Грузії, в Поті, потім недовго в Баку, а в січні 1904 р. мешкав вже в Катеринодарі, де він майже 13 років завідує бібліотекою імені О. С. Пушкіна.
Гаврило Васильович згадував: «Я приїхав сюди в січні 1904 року з Баку, приблизно через місяць зустрівся з Ерастовим. Крім того, я був знайомий з Манжулою і Рябоволом. Я жив тоді в будинку матері Ерастова на розі Пролетарської і Котляревської, 22. ...В бібліотеку я поступив, щоб вона не потрапила до рук чорносотенців, а перед цим збирався їхати до Харкова навчатися. Раніше завідуючим працював Попов, але він від’їжджав, і мене запросили попрацювати бодай тимчасово, до серпня, щоб зберегти нелегальну літературу. Я погодився, а потім робота сподобалась, я втягнувся, відтак і залишився аж до 1917 року. Довкола бібліотеки групувалися представники всіх без винятку партій, і ми не робили різниці між СР, СД, анархістами, всі ховали в нас свою літературу. Помічниками до мене потрапили Криворучко і Чайко, причому зазвичай під час моєї відсутності Криворучко вів інвентар, приймав посилки з нелегальщиною. Як згодом з'ясувалося, декотрі працівники, яким ми цілком і повністю довіряли, виявилися провокаторами. Їх було троє, і одним з них був мій брат Іван, кличка якого була «Микола - золоті окуляри». Далі Селецький, який теж був шпигуном-провокатором. Якщо у нас іноді й виникали деякі сумніви, то ми завжди гадали, що якби він справді був провокатором, то давно б видав нас. Багатьох товаришів тоді було зраджено і схоплено, але мене чомусь не зачепили. Мабуть, відносно цього були свої міркування. Очевидно, охранка хотіла залишити той центр, навколо якого ми всі групувалися» [3].
Студентові-недоукові, та ще й ветеринарного інституту, навряд чи довірили б таку посаду, якби вже не усталена письменницька репутація Г.В.Доброскока. До приїзду до Катеринодару він вже був автором окремо виданого оповідання “Хам” (Харків, 1901), публікувався в газетах «Каспий», «Баку», «Бакинские известия». Так саме охоче зараховують його до своїх співробітників наші обласні місцеві газети: «Кубань», «Кубанская жизнь», «Заря», «Кубанский курьер», «Свобода», «Кубанская мысль» та інші.
Тоді було прийнято жити громадськими інтересами, брати участь у різних починаннях, бути хоч трішечки революціонером. Ось чому майже з перших днів перебування на кубанській землі письменник становиться «своїм» у колі літературних і театральних діячів, входить до керівництва катеринодарської філіїі РУП (Революційної української партії), активно заявляє про себе у товаристві «Просвіта». Дуже швидко у звітах начальника Кубанського обласного жандармського управління його їм я почало згадуватися серед місцевих революційних ватажків. Природно, що одним зі сполучних пунктів для «потаємних людей» була бібліотека.
Розповідає сам Г. В. Доброскок: «У нас в бібліотеці реєструвалися представники різноманітних організацій з різних міст. Здебільшого, приходячи до бібліотеки, вони думали, що там усі свої, тому часто траплялися курйози. Прибулий працівник підходить до дівчини, котра видавала книжки, і пошепки каже їй: «Харків». Дівчина відповідає: «Мене не обходить, що ви з Харкова, скажіть, що вам потрібно». Той твердить своє, і закінчується справа тим, що моргнеш товаришеві, відійдеш убік і зробиш, що потрібно. Дівчата навіть почали під кінець дивуватися, що за диваки зачастили до Катеринодару. Наприклад, на вулиці гарна погода, а хтось підходить і каже: «Дощ!». Бібліотекарка заперечує, що погода пречудова, а той не здається: «Дощ!».
До всіх цих історій можна було б поставитися з усмішкою, якби вони не накладалися на нашу історичну пам'ять згадкою про грізну соціальну революцію, учасником і жертвою якої став у підсумку наш герой.
Перші революційні бої були не за горами, і знову згадує письменник: «1905 року в бібліотеці було багато конспіративного. Між іншим, зберігалася там і зброя цілими ящиками. Ми домовилися, що револьвери ховалися за книжками з червоними палітурками, і, таким чином, хто хотів, той міг прийти і взяти. В червоних палітурках в нас були «Отечественные записки» за цілий рік, і, щоб не виникало підозри, ми поставили їх біля самого виходу, де відбувався обмін літератури. Невдовзі виявилося, що це не було таємницею, багато сторонніх приходило до бібліотеки, і їм без усяких перешкод видавалася зброя. Дійшло до курйозів, наприклад, коли зброя знадобилася Дмитрові Полуяну, а її не знайшлося, бо все було на руках. Так тривало досить довго, поки якось не прийшов до мене Макаренко. Сів зі мною, якраз нікого у мене не було, і почав розмову відносно того, які є системи зброї, які револьвери кращі, які гірші, як з них стріляти і т. д. Таку розмову він підтримував протягом двох годин, після чого пішов. Я зрозумів, що своєю розмовою він натякає про те, що уже всьому місту відомо про зберігання у бібліотеці зброї, і тим самим радить бути обережнішим. Це було 18 жовтня.
Наступного дня прийшов Міхновський і каже, що одержано Маніфест. Ми замовили український прапор, на якому з одного боку написали: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся», а з другого - «Обніміть, брати мої, найменшого брата».
Того ж самого дня відбувся мітинг, який ми провели в міському саду. Там ми говорили, що нема українців і нема росіян, а є вільні громадяни, і всі ми йдемо великим шляхом до соціалізму. Але був виступ якогось Льва Міхельса, котрий узяв бика за роги і заявив, що ще один натиск – і ми російського царя повісимо на ліхтарі. Цей виступ зафіксували чорносотенці, і вони 1911 року домоглися того, що його віддали до суду.
З міського саду демонстрація рушила по Графській вулиці. На розі Графської стояв пристав Золодько і, коли ми порівнялися з ним, голосно сказав, що тепер нічого вже ганятися за людьми, такими ж, як ти. Цю фразу я увів до свого оповідання «Крамольник». Згодом пристав гірко згадував, що на старості літ зробив таку дурницю і ледве-ледве втримався на службі до пенсії.
Демонстрація дійшла до рогу Гоголівської і Червоної, і тут назустріч рухається чорносотенна маніфестація. Багато наших були озброєні, і ми серйозно побоювалися, що учнівська молодь, семінаристи кинуться на чорносотенців... Багато студентів почали виймати револьвери. Я почав умовляти їх не стріляти. Тим часом ми затіяли переговори з чорносотенцями. Я почав їм роз'яснювати, що нам не потрібно затівати з ними бійку, вказав їм, що на нашому прапорі написано «Пролетарії всіх країн, єднайтеся», розтлумачив їм зміст обох написів. Ті заперечували: ви, мовляв, хочете царя вішати. Я переконував їх, що ніхто цього робити не збирається, нехай живе собі, і т. д. Нарешті вони заспівали «Боже, царя храні» й рушили далі. Демонстрація вже майже пройшла, коли за нею з’явилися озброєні козаки. В цей момент пролунав перший постріл, і я особисто дуже добре пам'ятаю, що стріляли саме з нашого боку. Здається, це зробив Лазарєв. Одразу ж чорносотенці напали на нас, а козаки дали залп. Ми всі почали тікати. Я забіг у порожній двір, де тепер міський театр, і почав шукати сховище. Посеред двору був сінник, але з'ясувалося, що там уже було повно, і коли я відчинив двері, то звідти закричали, щоб я чимшвидше забирався геть і зачинив двері. Відразу ж до двору увірвалися козаки і з ними натовп, що несамовито кричав. Козаки зразу ж дали залп по сінникові. В натовпі зчинився гармидер. Багато хто почав кричати, і я теж, волаючи разом з іншими, вибіг на вулицю, де щасливо пройшов повз жандарма, краєм вулиці перебіг квартал й дістався до Бурсаківської. Коли підходив до того місця, де тепер клуб Профінтерну, помітив, що мене наздоганяє козак. Я метнувся до двору. Куля вдарила в ріг будинку, відколовши від нього шматочок. Кілька днів мені довелося ховатися, а потім ми разом з Крочиним поїхали до Новодмитрівської. В станиці за наказом отамана були розповсюджені оголошення, в яких він закликав затримувати всіх агітаторів.
Числа 30-го я повернувся назад. Бібліотека була зачинена, й відкривати її не дозволяли. В Думі з промовою про мене виступив гласний, причому ця промова була надрукована в газетах. Він говорив, що коли Дума протягом трьох днів не звільнить Доброскока, то чорносотенці дають чесне слово про те, що підпалять бібліотеку. І до цього мене теж пропонували звільнити, але оцей грубий виступ чорносотенців мене врятував. Ліві гласні обурилися таким нахабством, і закінчилася справа тим, що я залишився...” [4].
Новий рік Гаврило Васильович зустрів у в’язниці “за порушення обов’язкової постанови” від 17 грудня 1905 року. Заарештували 29 грудня 1905-го, відпустили 7 січня 1906 р., подарувавши тим самим тему для трилогії “10 днів“, що складається з трьох оповідань, де докладно змальовано “жахи” ув’язнення. Над цією сагою не забарився посміятися місцевий дотепник Льова Колючка в сатирі “Хвалько”:
От часи тепер настали, –
Жить не можна без гріха, –
У політику полізли
Жук і жаба, і блоха...
Ось один хвалько, наприклад,
На зібранні: “я... та я...”
Тільки й знає, що гукає –
“Я, та діяльність моя!”
Сам себе, бач, вихваляє,
Розпустивши язика:
“Ось моя заслуга, люди,
Не аби була яка:
Я аж десять день в тюрязі
За думки свої сидів,
Там борщу, кандьору й хліба
З остюками попоїв... [5]
Не слід говорити, що поет Яків Жарко, котрий ховався за псевдонімом, став ворогом директора Пушкінської бібліотеки до кінця своїх днів.
Але Г. В. Доброскок займався не лише революційною діяльністю. З гідним поваги запалом ставився він і до службових обов'язків. Про характер виконаної в роки його завідування роботи промовисто свідчать річні звіти бібліотеки, деякі з них свого часу були видані окремими книжечками за його редакцією [6]. З них можна довідатися, що з року в рік зростали книжкові фонди, проводилася робота з читачами, та заходи на зразок статистичних досліджень. Особлива увага приділялася придбанню книжкового антикваріату, рідкісних рукописів та видань. Про одне таке придбання повідомляла у січні 1909 року газета «Новая заря»:
«Останнім часом п. Доброскокові вдалося дістати цінні документи з історії Чорноморії, ще ніким не оприлюднені. Їх міський голова п. Діцман запропонував помістити в Пушкінську бібліотеку, знявши з них копії. В пошуках історичних матеріалів п. Доброскоку довелося зустріти пані Г., в якої виявилися серйозні праці її покійного чоловіка, також з історії Чорноморії, і кілька тисяч різних книжок. Всі ці бібліографічні рідкості перебувають в одній з віддалених станиць Кубанської області. Пані Г. висловила побажання подарувати книги Пушкінській бібліотеці, і міський голова вирішив асигнувати п. Доброскокові необхідну суму на поїздку для огляду книг та документів» [7].
На жаль, більшість зібраних тоді цінностей загинула або була пограбована під час окупації Краснодара німецько-фашистськими загарбниками.
А зараз пригадаємо про згадані вище статистичні підрахунки. Якщо повірити їм, то серед українських письменників, чиї твори були в бібліотеці, катеринодарські читачі віддавали особливу перевагу творам завідуючого бібліотекою, котрий ішов у шкалі популярності десь поряд з Т. Шевченком, попереду найпопулярнішого в той час драматурга М. Старицького. Це дає нам право далі поговорити про Доброскока - письменника, не роблячи знижок на його провінційність.
У передреволюційне десятиліття Гаврило Васильович був відомий кубанцям насамперед як козачий драматург. А вперше в місцевих колах про нього як театрального діяча заговорили восени 1906 року, коли товариство українських артистів під орудою С. О. Глазуненка поставило в Зимовому театрі його «Січового орла». Прем'єра відбулася 12 жовтня. Історія донесла досить цікаву рецензію на третю виставу драми, що відбулася 20 жовтня. Автор, котрий приховався під псевдонімом П. К. (П. Кузько? - В. Ч.), був доволі суворий, але викликає довіру. Тому знову зловживемо докладним цитуванням: “Цього разу театр, з дозволу сказати, був далеко не повний, а інтелігенції майже не було... Традиційне пияцтво, бійки запорожців кадіб, з якого пили «горілку» ковшами, та інше... От - усе, що нам дав Доброскок у своїй драмі. В усіх актах п'єси, зв'язаних механічно, а не розвитком однієї спільної ідеї, спів чергується з танцями і традиційною «горілкою». Що ж являє собою герой п'єси «Січовий орел»? Ви гадаєте, що в його особі автор хотів висловити якусь ідею? Так, спроба була, та тільки спроба... Насправді ж «Січовий орел», в зображенні автора, виявився звичайним ходієм, який з егоїстичного почуття любові до дівчини-сироти, звів на дуель двох запорожців, що стояли йому впоперек дороги, з яких один поплатився життям. Пізнє каяття за вчинений гріх не спокутує його злочину. Точніше було б назвати п'єсу не «Січовий орел», котрого автор двічі зробив убивцею, а «Марусею Чугаївною», бо це єдина у п'єсі симпатична особа, центральна постать, на якій зосереджено інтерес п'єси. П'єса не сценічна завдяки довгим монологам дійових осіб і брак у ній руху. Своєю грою приносив публіці задоволення Глазуненко у ролі пияка-запорожця Гаранжі. Добре виконані були ролі шинкарки, Марії Чугаївни та ін. П'єса займе відповідне місце серед посередніх п'єс досить бідного малоруського репертуару» [8].
Скептичні рецензії появилися і в інших газетах, наприклад, в «Заре», що не завадило авторові 3 листопада самому вийти на сцену в ролі головного героя.
Більш проста публіка була поблажливішою до свого драматурга. На першій виставі глядачі викликали автора, а друкарі друкарні «Согласие», де друкувалася п'єса, піднесли її творцеві цінного подарунку. Вже наступного року драму знов поставив аматорський колектив Дмитрівського училища. Присутній на прем'єрі Г. В. Доброскок (10 листопада) був незадоволений. Зате «Січовий орел», показаний трупою Суходольського на гастролях у Києві, справив майже фурор.
Різнобій у глядацькому сприйманні та оцінці його дітища професіональною критикою спонукав Доброскока звернутися до авторитетного історика, дослідника запорозького козацтва Д. І. Яворницького. В листі від 12 грудня 1906 р. він поділився своїми сумнівами: «На сцені п'єса має дуже великий успіх. Та хто може критично поставитися до того, що в ній зображено? З усіх людей, котрих я знаю на Україні, се прямо кажу Вам, тільки Ви можете сказати правдиве слово, бо хто краще за Вас знає про запорозьке життя. Може, на Ваш погляд, п'єса нічого не варта, бо, може, ті люди і ті звичаї, що у мене виведені, - лише химера, а не суща правда. Знов таки пишеш одне, а сцена вимагає іншого. При друкуванні довелося п'єсу трохи переробити. Надішлю Вам так, як вона ставилася на сцені, а Ви, Дмитре Івановичу, будьте ласкаві, напишіть мені про неї відповідь. Вона тепер ставиться в різних містах і в Галичині у Львові.
Ще до Вас прохання: якщо п'єса справді вдалася, мені б дуже хотілося, щоб вона поширилася по Україні, а насамперед для людей, де було колись Запорожжя. Будьте ласкаві, напишіть, чи можна у Вас в Катеринославі знайти видавця, щоб надрукувати її та дешево пустити в народ. Мені, як авторові, ніяких грошей за неї не треба. Тут, що я надрукував, по Кубані розійшлося» [9].
То що ж було насправді: близький до аншлагу успіх чи цілковитий провал? Старі театрали відносно цього вчать, що коли про постановку ще багато літ розповідають легенди, ми маємо непересічне явище. А про «Січевого орла» старожили розповідали багато цікавого: нібито за нього письменник отримав від отамана 2 000 карбованців сріблом, що для показу п'єси у станицях підготували спеціальний поїзд зі сценою, що отаман поставив біля кабінету Доброскока в бібліотеці почесну козачу варту, а кабінет прикрасив великим живописним портретом господаря [10]. Перший успіх заохотив Гаврила Васильовича на нові звершення в кубанській драматургії. От тільки пішов він не по вдало второваному шляху, де чекали його різні блага, з тих, що перелічені вище.
Наступна п'єса «На Кубані», опублікована 1909 року, характером конфлікту нагадує революційну драматургію М. Горького. Як і у «великого пролетарського письменника», драматичні події розгортаються в одній сім'ї, розводячи її дітей на дві непримиренні позиції. Не зійшлись у політичних поглядах, зібравшись ненадовго під рідним дахом, брати - офіцер-фронтовик Остап і перманентний каторжанин-інтелігент Андрій. Переспорив, звичайно, соціал-демократ Келепов, який схилив на свій бік молодше покоління. Марксизм торжествує, але сім'я розкололася, і ніколи її вже не склеїти.
П'єсу завершено 21 березня 1907 року, за десять років до подій, що розкололи не лише кожний російський дім. Виявився розколотим череп усієї держави. На спробу створення революційної агітки відгукнувся у пресі лише друг юності Г. Хоткевич. У статті в «Літературно-науковому вістникові» він, і то мимохідь, зазначив: «На Кубані» Доброскока вельми слабка річ порівняно з його історичними п'єсами» [11].
Прагнучи повернути інтерес глядача, письменник знову звертається до історичного минулого козацтва. Наступною була драма «Козацькі прадіди», створена на замовлення Війська кубанського до урочистостей з нагоди відкриття в Тамані пам'ятника запорожцям, першим кубанським переселенцям, котрі ступили на таманський берег улітку 1792 року. Цей ювілей відзначався дуже широко. На святкування були запрошені депутати від інших козачих військ. Одним із центральних заходів мала стати прем'єра п'єси. Її події охоплюють бурхливий період 1788 - 1793 років, що дав авторові багаті можливості для змалювання батальних і масових народних сцен. Глядач послідовно переноситься від стін Ізмаїла до Слободзеї, на урочисту зустріч військового судді Антона Головатого, котрий повернувся з Петербурга з царською грамотою, і, нарешті, на Кубань. Серед дійових осіб отаман С. Білий, А. Головатий, 3. Чепіга, а також Потьомкін, Суворов, козача старшина, прості козаки. Як і належало, епохальні історичні події накладалися на мелодраматичний сюжет, не раз обіграний авторами книжок про А. Головатого. В його основі історія трагічної загибелі дочки військового судді Марусі, яка виявилася на вістрі нерозв'язного любовного трикутника і була отруєна одним з ревнивих суперників - військовим писарем, підступним польським шляхтичем Іваном Підлесицьким. У виставі взяли участь не тільки всі місцеві артистичні сили, хор та симфонічний оркестр, а й прості козаки, що зображали в масових сценах своїх пращурів. За ескізами для костюмів та іншу сценічну бутафорію Доброскока було відряджено до Харкова і Києва, де він консультувався з найвизначнішими істориками того часу.
У творчому багажі Г.В.Доброскока були інші п'єси: водевіль “Катюзі по заслузі» (цензурний дозвіл 1902 р.), комічна опера «Гайдамака» (Катеринодар, 1911 р.) і тричі перероблювана «Шинкарка», опублікована також 1914 року. Окремими книжечками виходили його деякі оповідання: «Хам» (Харків, 1911), «Крамольник» (Катеринодар, 1907), «Тіням минулого» (Катеринодар, 1911) та інші. 1910 року в «Кубанском курьере» щономера публікувалася його історична повість про «персидський бунт» чорноморських козаків «За права і вольності».
Серед інших культурних ініціатив драматурга - нездійснена спроба видання в Катеринодарі 1907 року першої української газети «Кубанська громада», активна лекційна діяльність у «Просвіті», наукових і культурницьких товариствах.
Фатальну крапку у бурхливій творчій і громадській діяльності ставить квітень 1917 року, коли письменник врешті кидає кубанській громадськості своє довгоочікуване «не можу мовчати». Він випускає листівку «Викриття катеринодарських громадських діячів», в якій поіменно називає агентів охранки з місцевої еліти: Розанова, Пушкарьова, Любомудрова, Боголюбова. На письменника звалюється гнів преси, міської думи, спілки міських службовців, куди він входив як завідуючий бібліотекою. Всі заслуги Доброскока перед Кубанню перекреслювалися моментально. Н. Аркадьєв, публіцист газети «Листок войны», дійшов до того, що вимагав психіатричного огляду письменника. Внаслідок скандалу Гаврила Васильовича звільняють з посади завідуючого, він назавжди залишає літературу і навіть вирішує повернутися на батьківщину.
Звідтоді, що б він не робив, усе буде пізніше поставлене йому за провину і врешті-решт приведе до розстрільної камери Краснодарського НКВД.
Скупі архівні свідчення і протоколи допиту після арешту в загальних рисах змальовують вигадливу канву останніх двадцяти літ його життя. Ось він кандидат до установчих зборів від української партії соціал-революціонерів по Харківському виборчому округу, член земельної управи у Харкові, робота на посаді голови Деркачівської сільської ради. Два роки поза Кубанню вмістили і відступ з петлюрівською армією до Києва, і роботу в Миколаєві, евакуацію до Галичини та повернення через Одесу на «самостійну Кубань». Після встановлення в краї радянської влади він працює вчителем української мови в станиці Полтавській, директором української школи в Краснодарі, вчителем школи для дорослих при спиртозаводі, звідки його і повезли на місцеву “Луб’янку”.
Заарештували Г. В. Доброскока на диво пізно - в лютому 1938 року, коли багато товаришів по революційній боротьбі та письменницькому ремеслу були або розстріляні, або обживали сніги Крайньої Півночі. В'їдливий слідчий, уважно вивчивши біографію підслідного, врахував та інтерпретував «як треба» все, що заслуговувало бодай найменшої уваги. Виходило, що з перших днів переможної ходи соціалізму по кубанській землі Доброскок лише й займався гуртуванням есерівської повстанської групи. Як водилося, його били, залякували, радили не ускладнювати свого й без того безнадійного становища. І він капітулював. Спочатку підмахнув список «членів своєї організації», потім визнав себе керівником. Виявилося, він збирався створити на території Кубані та України буржуазну республіку. 14 лютого 1938 року енкаведистська на «трійка» винесла йому свій звичний вирок. А 7 березня 60-річного Доброскока потягли на розстріл... [12].
Настав час віддати данину одному з помітних трударів кубанської культурної ниви і тим самим заповнити ще одну прогалину в нашій трагічній історії.
ЛІТЕРАТУРА
1. Городецкий Б. М. Биобиблиографические материалы о Северном Кавказе. Литературные деятели Северного Кавказа // Северо-Кавказский альманах на 1908 –1909 гг. – Екатеринодар, 1908. – С. 255.
2. Відділ рукописних фондів та текстології інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України: Ф. 119. № 79.
3. Чумаченко В. Гаврила Васильевич Доброскок. Материалы к биографии // Кубань: проблемы культуры и информатизации. 1996. – № 1. – С. 21–22.
4. Чумаченко В. Гаврила Васильевич Доброскок. Материалы к биографии... С. 22.
5. Льова Колючка. Діячам Катеринодару. Доброскоку// Заря (Екатеринодар). – 1906. – № 18.
6. Доброскок Г. В. Отчет Еатеринодарской городской библиотеки имени А. С. Пушкина за 1908 год. – Екатеринодар, 1909.
7. Ценные старинные документы// Новая заря (Екатеринодар). – 1909. – 1 января. – № 664.
8. Театр и музыка// Свобода (Екатеринодар). – 1906, – 24 жовтня. – № 59.
9. Абросимова С. В., Мисик Ю. А. З листів українських письменників і вчених до Яворницького// Кур’єр Кривбасу. – 1997. – № 69-70. – С. 93.
10. Розумиенко Е. Д. Письма краеведу В. Н. Орлу// Вторые кубанские литературно-исторические чтения. – Краснодар, 2000. – С. 221.
11. Хоткевич Г. Літературні враження (За минулий рік)// Літературно-науковий вістник. – 1909. Т. 45. Кн. 1. – С. 140.
12. Чумаченко В. К. Казачий драматург// Родная Кубань (Краснодар). – 2002. – № 1. – С. 110.
|
