СЛАВНЕ МИНУЛЕ СЕЛА
Історія Зінькова сягає в глибину віків. Видатний український історик М. Грушевський у своїй праці «Акти Барського староства» висловив припущення, що Зіньків походить від імені шляхтича Зінька Короча, який у 14 столітті енергійно брався за створення «осад» на Поділлі. За переказами, в архівних матеріалах село називається Зіньки, Зіньковець, а також пізніше — Зіньків.
Село належить до давніх поселень Поділля. Першу писемну згадку знаходимо в документах початку 15 віку. Польський король Владислав-ІІ (Ягайло) в 1404 році віддав Зіньківську і Сатанівську волості Петру Шафранцю, старості Кам'янецькому, за великі військові заслуги. На той час Зіньків вже був містом. До Зінківської волості тоді входили поселення: Грим'ячка, Мукарів, Божиківці та ін. Зіньків знаходився на межі Східного та Західного Поділля і відігравав неабияку роль у боротьбі між литовськими та польськими феодалами у краї. Місто знаходилося на шляху з Криму на Поділля, тому дуже часто зазнавало нападів татар.
Великий князь литовський Вітовт викупив маєток за 1000 кіп празьких грошей і у 1430 році подарував Петру Одрованжу, подільському воєводі, який за рахунок податків з місцевого населення збудував церкву, костьол і замок.
Замок знаходився на узвишші, над широкою долиною і глибокою річкою Ушицею. З сходу і заходу його оточував глибокий яр. Будівля нагадувала рівнобічний трикутник, з товстими бічними стінами.
На кожному розі трикутника стояли великі й широкі шестигранні башти. Дві з них були триповерхові, а одна -- чотирьох-поверхова. Між двома баштами, ідо стояли над долиною, був великий триповерховий будинок, який служив за фортечний мур. Інші дві сторони були закриті високими мурами. Посередині був глибокий рів, через який перекинули підйомний міст.
Площа замку становила 0.5 га. Нижче нього, під горою, стояли два муровані храми: Троїцька церква (1521 р.) і костьол (15 ст.). Донині збереглися лише руїни земляного укріплення й фортеці.
Історичні джерела свідчать про те, що татари не наважувались брати замок і намагались обходити його. Зіньків був обнесений високими мурованими стінами, але їх сліди не збереглися. Щоб вберегти від грабунку навколишні села, в Зінькові знаходилась сильна залога, яка переслідувала татар і звільняла з полону бранців.
У 1453 році татари напали на село і забрали 9000 полонених. В погоню за татарами кинулися старости: зіньківський — Лящ, меджибізький — Маковей, летичівський — Ян Немецьки. Вони наздогнали супостатів і розбили під Теребовлею.
Під час спустошливих нападів населення знаходило притулок за стінами фортеці. Факти свідчать про те, що на той період Зіньків відігравав велику роль і оберігав від татарських набігів та спустошень.
Значення Зінькова як добре укріпленого населеного пункту все більше зростало. У 15 і першій половині 16 століть Зіньків був головним центром Зіньківської округи.
Після зруйнування Рову (так називали в ті часи м. Бар) рід Одрованжів викупив Зіньків у 1456 році. На кінець 1530 року до складу Зіньківського повіту входить і Барський повіт, який охоплював територію аж до Дністра (Лядова, Немія). До нього входять поселення Калюс, Струга, Ольховець, Миньківці та ін.). Територія Зіньківського повіту тягнеться аж до Бару. Але пізніше Зіньків і замок втрачають своє значення.
Аби зростало населення міста, власники давали різні пільги для переселенців і колоністів, зацікавлювали їх. Зіньків лежав на татарській дорозі, тому околиці його часто піддавалися нападу.
В 1458 році Зіньків одержує привілеї на магдебурзьке право і полегшення щодо податків. Ці привілеї ствердив польський король Сигізмунд-Август в 1522 році.
В 1524 році дванадцятитисячне татарське військо знову напало на Зіньків і спалило його околиці, хоч замка взяти не змогло4
.
В 1546 році, після смерті Станіслава Одрованжа, доля розпорядилась так, що рід Одрованжів припинив своє існування. І володіння перейшло в руки його дочки Софії Тернавської (з роду Одрованжів), яка вдруге вийшла заміж за польського лицаря Яна Тернавського. Друга дочка з роду Одрованжів — Катерина вийшла заміж за коронного підчашого Адама Синявського і отримала в придане місто Зіньків.
Для того, щоб закріпити сили і стримувати татар та здобути популярність Зінькова, польський король Сигізмунд встановлює ярмарки щопонеділка і торги на Трійцю І Святого Михайла. В цей час значення Зінькова зростає.
Польський уряд, намагаючись не допускати обезлюднення територій, на які набігали татари, дарував мешканцям привілеї, звільняв від панщини.
У 16 столітті Зіньків вважався одним з великих міст Поділля. Тут 1578 року налічувалось 275 дворів і проживало 1375 чоловік. Формально його населення мало право на самоврядування, але фактично влада перебувала в руках власників міста — польських магнатів Одрованжів, Синявських, Чарторийських. Вони визискували і міщан, і селян. Феодально-кріпосницький гніт поєднувався з релігійно-національними утисками. Міщанам православного віросповідання не дозволялось займатися вигідними промислами, торгівлею, їх не приймали у привілейовані цехи. До таких, приміром, належав гончарний. Ще в 15 столітті Зіньків набув славу гончарними виробами, які цінилися не менше, ніж антична кераміка.
Польські феодали з 1629 року почали збирати подимний податок. В архіві збереглися реєстри "димів" (під димом розуміли одну житлову будівлю).
Протягом 16—17 століть Зіньковом володіли польські магнати Одрованжі, Синявські. Становище селян залишалося тяжким. Жорстока експлуатація, соціальний і національний гніт штовхали їх на боротьбу.
Знедолені не раз повставали проти своїх гнобителів. Коли у 1648 році почалася визвольна війна, мешканці Зінькова допомогли повстанцям оволодіти містом. З 1651 року населення приєдналось до війська Богдана Хмельницького.
Під час визвольної війни, повсталі жителі громили панські маєтки, приєднувались до селянсько-козацьких військ.
На початку 1649 року Зіньків стає місцем зосередження поляків. Згідно з умовами Зборівського договору, укладеного 18 серпня 1649 року Богданом Хмельницьким з польським королем, територія Подільського воєводства мала повертатись до Речі Посполитої. Крім того, татари отримали право грабувати українські села, міста, брати ясир. В 1651 році Зіньків сильно спустошили татари.
Люди їли собак, котів, ворон, траву. Від страшного відчаю піднімались на повстання. Розправи над учасниками повстання змусили людей тікати за Дніпро, у Молдавію.
У Зіньків примусово переселяли селян з Волині, Галичини. На кістках народу турки відбудовували Зіньків.
У 1672 році турецькі війська обновили і укріпили Зіньківську фортецю, яка за Карловицьким договором відійшла до Польщі.
Через Зіньків в 1676 році проїжджав німецький політичний мандрівник Ульріх Вердум, який в своїх спогадах записав таке: "З міста нічого не зосталось, подекуди стоять частини мурів, що його оточували, руїни двох храмів. Замок, що стоїть перед містом на височині, також здебільшого спустошений, але гарно збудований. До замку населення зносило своє збіжжя, не даючи татарам захопити його".
В 1711 році датський посланник Юль, згадуючи Зіньків, писав: "Зіньків — місто велике, оточене мурованими стінами, що з них більша частина збереглась на горі".
Але навіть такі міцні укріплення не могли врятувати польську шляхту від гніву і помсти повстанців. В 1702 році Поділля охопило селянське повстання під керівництвом Семена Палія і Самійла Самуся, в якому активну участь взяли і жителі Зінькова.
Повстанці напали на село Маліївці і розгромили маєтки панів. Під час другого великого повстання на Поділлі 1734 року на чолі з Медведем, Чесняченком і Писаренком, яке почалось в околицях Зінькова та близьких до нього містечок — Городка, Солобковець, Воньковець і Заміхова, — повсталі загони руйнували панські маєтки, монастирі. Про ці події в народній пісні співалося так:
"Виступали козаченьки з міста із Зінькова.
Ой, летіли вражі ляхи з коней як солома.
Ой, добре ся, пани-ляхи, з козаками били,
Що лежить їх від Городка за півтора милі.
Ей, показав Медведійко богатирську славу,
Що потопив панів-ляхів в Городоцькому ставу..."
На початку 18 століття Зіньків посідав перше місце в економічному розвитку у володіннях князів Чарторийських. Так, в 3752 році Софія, дочка Адама Синявського, вийшла заміж за воєводу Руського — Августа Чарторийського і отримала в посаг Зіньків.
В 1784 році дочка Марія Чарторийська виходить заміж за князя Людвіга Вюртемберзького і у придане отримує Зіньків із 17 селами.
В 1794 році у місті налічується 557 господарств і 3491 житель. Воно мало дві ґуральні, пивоварню, гамарню, що виробляла устаткування для ґуралень і металевий посуд, цегельню, лісопильню, воскобойню. Ці підприємства були джерелом чималих прибутків для магната. Так, лише здача в оренду гамарні в 60-х роках давала щороку 9000 злотих.
Хазяїн розплачувався з робітниками натурою і грішми. Багато жителів займалося ремісництвом і водночас хліборобством. За невеличкі клаптики землі, надані поміщиком, вони один день на тиждень відбували панщину.
У 1785 році діяло 97 таких господарств; 49 селянських родин, що жили в місті і становили так звану аграрну групу, були найбільш безправним і гнобленим прошарком населення — справжніми кріпаками, які щотижня відбували по 3—4 дні тяжкої панщини. Вони відрізнялися від селян навколишніх сіл лише тим, що підлягали міській юрисдикції.
В місті жило багато євреїв, які займалися переважно ремеслом і торгівлею. Серед них були і дуже заможні, що брали у поміщика на відкуп промислові підприємства, корчми. Однак переважала єврейська біднота. У Зінькові мешкала також значна кількість прийшлих людей, у яких не було ні землі, ні власного даху над головою.
Возз'єднання Правобережжя з Лівобережжям в складі Росії сприяло зростанню Зінькова. В 1793 році він стає повітовим містом, однак ненадовго. З перенесенням державного кордону далеко на південь, у зв'язку з приєднанням до Росії молдавських земель, Зіньків втрачає своє стратегічне значення як місто-фортеця.
В 1804 році його переведено до розряду містечок Летичівського повіту. На місці знесеного замку збудовано ратушу, посаджено парк. Поряд заможні городяни споруджували будинки. Фактично, то було нове містечко. А старе тулилося під горою, де вздовж річки Ушиці в жалюгідних хатах жили ремісники і селяни.
У 1820 році в місто провели водогін, який подавав воду із села Грим'ячки на ринок і у фонтан. Водогін посприяв забудові верхньої частини містечка, яку сьогодні жителі називають "місто". Князь Адам Вюртемберзький визначив новий адміністративний, торговельний центр містечка.
У Зінькові в 1842 році виявлено мінеральні джерела. Вода мала лікувальні властивості. До речі, лікар стежив за дією джерел на організм хворих.
Останній володар Зінькова принц Адам Вюртемберзький продав містечко в казну за значну суму — 6,8 млн. рублів золотом. Дослідження мінеральних джерел припинилось.
Кріпаки сподівались, що з переведенням їх на становище державних селян будуть зменшені повинності. Та не судилося: містечко передали в оренду баронові Брюлову, який мало що змінив.
Сорокові роки XIXстоліття характерні для Зінькова виступами селян проти поміщика-орендаря. В 1844-50 роках в Зіньківський маєток входили поселення: Станіславівка, Адамівка, Пирогівка, Петрашівка і Слобідка.
Селяни, крім непосильної панщини, згідно з наказом орендатора маєтку барона Брюлова повинні були перевозити дрова на винокурний завод. Робили по дві ходки на день, що складало 40 верст.
Чиновник з особливих доручень з канцелярії губернатора змушений був донести губернатору, що така повинність дуже важка для селян.
Селяни Зінькова в 1844 р. виступили проти знущань барона Брюлова. Організатором був селянин Іван Макогон. Зібравши гроші, зіньковецькі селяни послали трьох чоловік до м. Кам'янця-Подільського зі скаргою до губернатора. Однак губернатор дав вказівку: "втолкувати селянам, щоб вони в подальшому подібними скаргами не турбували".
Населення скаржилося до Подільської палати державних маєтностей на свавілля орендаря-посесора і його знущання над селянами. 1845 року палата направила до Зінькова свого радника. Але той, замість розгляду скарги, вчинив допити селянам, які підписали її. Селянський сход було попереджено, що кожного скаржника чекає покарання 300-ми різками. І все ж таки нову скаргу, надіслану до губернатора в грудні 1847 року, підписало понад сто мешканців. У ній розповідалося про злиденне життя зіньківців: денні "уроки" на панщині такі великі, що селянська сім'я спроможна виконати їх лише за 2 дні напруженої праці, за найменшу провину економ нещадно бив. Випасів для селянської худоби не було. Ремісників посесор розоряв поборами. Так, гончарі сплачували йому по 20—30 копійок сріблом за горно. Але й цю скаргу не взяли до уваги.
Селяни не корились поміщикові, виступи їх тривали. Царські чиновники змушені були розпочати слідчу справу, бо під скаргою стояло 163 підписи. В 1849 році відбувся новий виступ селян Зінькова. Закликав до непокорності та не виконувати панщину селянин Михайло Білик, його заарештувала поліція. Виступи селян були жорстоко придушені. Намагаючись запобігти піднесенню селянського руху під час польського повстання 1863 року, царський уряд 16 серпня видав указ, за яким всі державні селяни, зокрема посесійні, переходили до розряду селян-власників. Зінківські хлібороби за надільні землі мали сплачувати казні викупні платежі протягом 47 років.
У 1872 році люстраційна комісія передала замок селянам. Тут містилися органи місцевої влади. Оскільки замкові башти і будинок загрожували костьолові, церкві та іншим будинкам, що стояли під горою, влада вирішила знищити замкові мури і розпродати за 200 руб. населенню камінь і дерево.
Ці руїни у 1898 році бачив проїздом київський історик Орест Левицький, що опублікував в журналі «Киевская старина» замітку під заголовком «Истребление древнего замка Подолии».
У 80-х роках 19 століття у Зіньків прибув виходець з Моравії Вацлав Девішик. На руїнах старої «броварні» він збудував підвали для відстоювання пива, встановив обладнання для розливу цього напою. До речі, тут працювали спеціалісти, які знали секрети пивоваріння з Чехії.
«Весняну тишу сонячного містечка раптом прорізав заводський гудок», — так повідомила про відкриття заводу губернська газета».
Завод випускав «мюнхенське» та інші види пива. За чудову якість, прекрасні смакові властивості продукція отримала нагороди на всеросійських виставках. Про це свідчить рекламний плакат, випущений у Москві.
На заводі працювало 35 робітників. їх середньорічний заробіток складав 126 рублів. Наприкінці XIX століття в Зінькові було 611 дворів, 4842 жителі.
Багато мешканців жило з ремісництва і торгівлі. 1873 року, під час перевірки казенною палатою господарського стану ЗІнькова, зафіксовано 118 крамниць та майстерень. Серед ремісників переважали шевці, чоботарі, бондарі, каретники, мідники, ковалі та інші. Основана маса населення -— селяни— займалися землеробством, а у вільний від польових робіт час — візникуванням, вичинюванням шкур, виробництвом глиняного посуду.
Зіньківські гончарі славилися на Поділлі і за його межами чудовими керамічними виробами. Розквіт гончарства пов'язаний з видобутком тут високоякісної глини, яка після обпалення набувала приємного рожевого відтінку. Посуд виробляли на гончарному крузі. Вироби відзначалися красою і витонченістю форми, їх не покривали поливою, а розписували в один колір натуральною фарбою — «червінню». Орнамент був геометричним, мав дуже чіткий рисунок. Гончарством у Зінькові займалося 200 родин25
. Залучали до нього й дітей віком від 6—7 років. За день дорослий робітник виготовляв у середньому 60 горщиків, діти — 15. Вироби вивозили до Львова, Бессарабії, Петербурга, навіть за кордон.
Восени цілі каравани відправлялися з посудом. Якщо стояла дощова осінь, то посуд намокав, втрачав колір, дзвін і були випадки, що гончар, проїздивши місяць, повертався додому без горшків, грошей і воза. Такий рік називався «потопили горшки в Дністрі».
Історик А.Трусевич описує процес гончарства. Червону глину добували в спеціальних шахтах, витягуючи з допомогою блоків. В рік вибирали з надр до 3000 підвід. Підвода коштувала 1—1,5 рубля, а підготовка і закладка шахти — до ЗО рублів. Дорого, бо глину треба місити, різати ножем, перетирати через рафи. Із однієї підводи виходило 3 «штуки» горшків. В «штуці» — 6 кіп або 360 малих горшків. Оскільки горшки робились різної величини, то «штука» в середньому приймалась за 120 горшків.
Випалювали посуду печах, по 1000 горшків за раз. В негоду або коли печі були вологі, відходи становили третину. «Штука» сирих горшків на місці коштувала 1—1,5 рубля, випалених — 2—2,5, а при вивозі — А—5. Розвозили на продаж у великих возах, у яких поміщалось 600 горшків. Коштував такий віз 10— 20 руб., а за кордоном — 24 руб. В Бессарабії при обміні на зерно отримували 30 руб. Чистого доходу гончар мав 30—100 руб.
В 1913 році правління посудозберігаючого товариства влаштувало в Зінькові кустарну виставку, яка тривала три дні. Очолив виставку голова правління товариства С.П. Грижемало-Покрожевницький. А членами виставкому стали земський лікар Л.Т. Чайковський, власник пивзаводу Д.І.Дєвішек, волосний старшина Д.С.Яновицький і кустар-гончар села Адамівка. Я.І. Пирожок, Яків Бацуца з села Адамівка одержав велику бронзову медаль за художній розпис гончарних виробів, 28 гончарів отримали похвальні листи і грошові премії.
Потяг до ремесла був настільки великий, що селяни хоч і мали клаптик землі, але не обробляли його, а віддавали за «сніп» в оренду на 5—6 років, часто не знаючи, де знаходиться поле. «Дід і батько мої не бували і я не знаю, що з ним робити», — говорили селяни.
Витонченим смаком і своєрідністю відзначався й одяг зіньківців. Він був дуже мальовничим. Чоловіки носили іуньки з круглими комірцями, обшиті червоними в чотири ряди шнурами, обшлаги і рукави були оздоблені кумачем з чорними смугами, на голові — солом'яний широкополий капелюх, пов'язаний червоного стрічкою. У свята дівчата й молодиці взували жовті чобітки, одружені жінки одягали на голову пов'язку з великих квітчастих хусток. Однак далеко не всі мешканці Зінькова мали можливість справляти собі святкове вбрання. Біднота, кількість якої дедалі збільшувалася, одягалася в лахи.
З розвитком капіталізму йшов процес класового розшарування селян, обезземелення бідняцько-середняцьких господарств. На початку XXстоліття в Зінькові 52 двори зовсім не мали землі, 184 родини городників володіли тільки присадибними ділянками. З 600 господарств, на які припадало 1639 десятин орної землі, 164 двори мали по 1 десятині і менше, 241 - дві, 54- три і тільки 141 господарство володіло 4—5 десятинами кожне.
До революції в Зінькові діяли католицький костьол, чотири православних церкви та синагоги. У володінні чотирьох православних приходів знаходилось 157 десятин землі.
Містечкова біднота особливо страждала від хвороб, які здебільшого були наслідком поганого харчування. Кваліфікованої медичної допомоги вони не одержували. Зіньківську медичну дільницю, яка була відкрита у 1891 році (населення 33221 чол.), обслуговував лише один лікар, два фельдшери, одна акушерка. Віддаленість деяких населених пунктів до дільниці була 37 верст, не всі хворі могли бути обслужені. Лікарні в Зінькові не було, наймали селянську хату, де стояло всього 10 ліжок, в той час як хворих, що потребували стаціонарного лікування за 1911 рік було 283.
Хворі селяни звертались до знахарів і баб-шептух. Це призводило до великої смертності серед населення. В 1909 р. в Зінькові на різні захворювання страждало 233 чоловіка. Освіта населення була на низькому рівні. В селі діяли двокласне училище і церковнопарафіяльна школа, в якій навчалось дітей.
В Соколові працювала церковноприходська школа, де навчалось 12 хлопчиків та 4 дівчинки, в Калинівці — 12 хлопчиків та 7 дівчаток, на Габашівці — 11 учнів, на Кривулі — 5 хлопчиків і 4 дівчинки".
Селяни неохоче віддавали дітей до школи, тому що втрачали робочі руки. А в сім'ях ремісників, гончарів та інших діти були зайняті роботою цілий рік.
У 1873 році селяни - власники землі і міське населення, ремісники різних профілів Зінькова прийняли мирську ухвалу про відкриття міністерського однокласного училища (цей рік відзначають днем заснування школи). Жителі Зінькова брали на себе зобов'язання спорудити для училища будинок з квартирою для вчителя, придбати парти, дві класних дошки, стіл з трьома стільцями, шафи для книг, дзвінок і годинник. Училищу відводилася десятина землі під город та сад. В 1886 році у Зінькові відкрили двокласне (з п'ятирічним строком навчання) училище, де навчалось 46 хлопчиків, 3 дівчинки, а в 1900 році -95 учнів.
Крім того, діяло 7 єврейських шкіл (одна — на 40 будинків). Навчання здійснювали меламеди. Не було клубів, бібліотек, ніхто не читав газет.
Зіньків наприкінці 19 століття став торговельним центром. Тут відбувались великі базари, з'їжджались селяни, купці з багатьох сіл і повітів. Так, у 1878 році в містечку було 118 магазинів, а у 1891 році — вже 187. З них 6 —корчми та шинки, З — по продажу російського та бессарабського вина, 2 — риби, 5 — булок, 3 — дощок, 12 — борошна, 7 — взуття, 5 — мануфактури, 12 — з різними продуктами, ремеслом, продовольчими товарами.
В 1913 році Російська імперія відзначала 300-річчя дому Романових. На урочистості в Москву було запрошено і зіньківчан, були удостоєні цього представники єврейської громади, а також від місцевого товариства.
Під час першої імперіалістичної війни стогін і плач лунали по містечку, багато родин втратили годувальників.
Безправне становище змушувало селян виступати проти царського режиму. Звістка про Лютневу буржуазно-демократичну революцію і повалення царського самодержавства знайшла широкий відгук серед селян Зінькова.
ЗІНЬКІВ У 1917—1940-Х РОКАХ
У квітні 1917 року подільський губернський комісар змушений був повідомити, що «в Зінькові багато солдатів ведуть агітацію і селяни вороже настроєні до волосних старшини і писаря і можуть перейти до дії».
В селі, як і по всьому Летичівському повіту, була розповсюджена і відіграла велику роль в революційному піднесенні селян газета «Известия Петроградского Совета рабочих и солдатских депутатові». Активним агітатором серед селян в 1917 році був солдат С.Д.Марчук, який повернувся з фронту. Він виступав перед великим натовпом людей, що зібрались на площі в центрі містечка. Марчук закликав виступити проти Тимчасового уряду, добиватися волі і розподілу землі.
В квітні 1917 року в Летичівський повіт була відправлена сотня козаків для придушення селянських виступів.
В липні того ж року губернський комісар одержав тривожні вісті про агітацію більшовиків, про те, що селяни, розпалювані пропагандою більшовиків, не допускають власників збирати хліб.
Коли перемогли ленінські більшовики, селяни Зінькова конфіскували 157 десятин землі, що належала церкві і костьолу її роздали селянській бідноті по 1,5—2 гектари.
В селі створили раду селянських депутатів, на чолі якої став Д.І.Брик. Членами ради були обрані Д.С.Столярчук, П.Юрчина, В.Гайбура, А.Кедись. Активісти села проводили в життя політику Радянського уряду. Наприкінці лютого 1918 року Зіньків окупували інтервенти. Члени ревкому на чолі з Бриком пішли в підпілля. Селяни перешкоджали загарбникам вивозити хліб, худобу в Німеччину, псували вози, ховали коней. Після вигнання німецьких загарбників селяни Зінькова не здавали зброї і продовжували боротьбу з Директорією.
13 лютого 1919 р. в «донесенні подільського губернського коменданта в штаб військ Директорії вказувалось:
«...В Летичівському повіті становище взагалі спокійне, крім Зіньківської волості, селяни котрої не здають зброї. Послано загін для обеззброєння. Настрій селян волості — більшовицький, агітація темних елементів поширюється, проти цього вживаються заходи».
Звільняти край від інтервентів допомагали Червоній Армії уповноважені волостей. Уповноваженим від Зінківської волості на селянському з'їзді в м. Деражні 25 липня 1920 року був обраний Столярчук Д.С., який виконував продовольчу розкладку на селі. Було створено 2 групи, в першій: Козак І.П., Столярчук П., Федорчук А., Гайбура В., а в другій — Юрчина П.,
Столярчук Д., Бараниця Н., Свинарчук 3., Глуховський С. На початку квітня 1919 р. червоноармійці розпочали визволення Летичівського повіту. Було звільнено і село Зіньків. 15 квітня 1919 року в селі організовується волосний ревком, перед яким стояло завдання відновити радянські порядки. На початку червня петлюрівці захопили Зіньків, проте в середині липня він знову був визволений підрозділами 1-го Богунського полку. Події змінювалися досить швидко. Вже наприкінці липня радянські війська залишили містечко в зв'язку з загальним відходом частин 44-ї стрілецької дивізії М.Щорса в район Коростеня (Житомир). В грудні 1919 р. Зіньків окупували білопольські інтервенти. Остаточно містечко визволено Червоною Армією 15 листопада 1920 р. В лютому 1921 року було вбито голову ревкому Д.І.Брика.
За переказами, в той час за ідею самостійної України виступала молодь. Патріотична група розпочала повстання. На жаль, у неї був лише один кулемет і несправна гармата. В повстанні активну участь взяли А.Максимчук, А.Костьолко, С.Матух. Виступ було швидко придушено. 21 березня 1922 року п'яний голова місцевого комітету незаможних селян Юхим Адамів власноручно розстріляв Костьолка і Максимчука, а Матуху вдалося втекти з-під варти.
У 1922 році в с. Зіньків організували комітет незаможних селян, головою якого був Іван Буньовський, а в 1924—1925 роках комітет очолював Йосип Марчук, а потім Іван Козак. Цей комітет допомагав у проведенні посівної кампанії, землевлаштування селянської бідноти, надавав допомогу голодуючим.
В цей час на селі були організовані хати-читальні на кожні сто хат, які стали центрами культурно-масової роботи серед населення. Однією зних завідувала секретар сільської ради і комсомольської організації Наталя Бараниця—Берензей. На першій сотні хатою-читальнею завідував Кушнірчук В.В., на 3-й — Бараниця М.В. Вони працювали на громадських засадах.
Після закінчення громадянської війни селяни Зінькова приступили до відбудови зруйнованого господарства. Велику роль в цій роботі відіграв волосний партосередок, який був створений 15 червня 1922 року. Партосередок очолив Коломієць О.М. До нього входили: Козак, Гнилиця, Барабохін, Карпов, Павлов, Ясінський. Кандидати: Борисов, Лапко, Романенко. Вони організували політичну, господарську, культурно-масову роботу серед населення.
Партосередок надавав допомогу комсомольській організації села, в якій нараховувалось 11 чоловік: Вараниця-Берензей Наталя, Бараниця Матвій, Балагур Яків, Квенцель С.Д., Сиротинський, Бездітний та ін.
Запровадження непу і заміна продрозкладки продподатком сприяли поступовому зміцненню селянських господарств. Нове піднесення переживали кустарні промисли та ремесла.
Певного розвитку набула освіта: на базі двокласного училища та 7 єврейських шкіл у 1923 році була відкрита семирічна трудова школа, де навчалося 206 учнів, а також єврейська п'ятирічна школа, в якій навчалось 165 учнів.
В березні 1923 року утворено Зіньківський район з центром Зіньків. До складу району увійшли території колишніх Михайлівської і Зіньківської волостей з площею 128 квадратних верст із населенням 31135 чол. До складу входило 43 населених пункти, 16 сільських рад: Адамівська, Баранівська, Бебехівська, Вербецька, Грим'яцька, Охрімовецька, Крутибородівська, Петрашівська, Пирогівська, Покутинецька, Слобідсько-Охримовецька, Станіславівська, Вашиївська; у Зінькові були 2 сільські ради: українська і єврейська.
Район нараховував 7931 господарство, головою райвиконкому був Каневський, бухгалтером — Лукасевич.
Через те, що 1923—1924 роки видалися неврожайними, населення займалось різними промислами, серед яких на першому місці були візництво і гончарство.
У 1925 році 496 господарств вели гончарний промисел, 22 господарства — кушнірський. Товари везли на продаж за 200— 300 верств від місця проживання.
Індивідуальним сільським господарством у Зінькові почала займатись значна кількість населення. У 1926 році в селі нараховувалось 755 дворів, їм належало 2182 десятини присадибної та польової землі, на одне господарство припадало 2,2 десятини. Для обробітку землі більшість селянських господарств вдавалась до супряг.
Поступово відбудовувались і зруйновані війною промислові підприємства. У 1924 році пивоварний завод, де працювало 40 робітників, за рік дав продукції 1000 відер.
В 1925 році в районі було 70 напівкустарних підприємств: 35 млинів, 1 шкіряний заводі скотобойня та ін.
Влада всебічно допомагала селянам, що входили в супряжні групи, забезпечувала їх сільськогосподарським інвентарем.
Кредитне товариство було створене в 1925—1926 роках. Воно давало в прокат сільгоспмашини для обробітку землі, кредити за низький процент. Товариство очолював комуніст Колондаян, а заступником був Подоля С.Ф.
Розпочалась боротьба з неписьменністю. В районі відкрили 9 лікнепів, 14 шкіл з безкоштовним навчанням. В містечку Зінькові працювала семирічна школа.
Селяни тягнулись до світла та знань. В 1924 році в містечку відкрили хату-читальню. В 1925 р. почав роботу райсільбуд з бібліотекою в 600 книг. Організовувались гуртки художньої самодіяльності, голосні читки книжок та їх обговорення, випуски стінгазет.
В 1926 році в Зінькові організовано ТСОЗ «Надія». Активістами в кооперуванні на селі були Козак І.П., Вараниця М.В., Кушнірук В.В., Подоля С.Ф. та інші.
Член райвиконкому Никифір Микитович Вараниця був делегатом 4(8) окружного з'їзду Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів Кам'янеччини в березні 1927 року, а в квітні цього року — делегатом 4 з'їзду Рад СРСР.
У 1929 році, коли розгорнулась колективізація селянських господарств, сім бідняцьких родин об'єднались в колгосп «Прогрес». Першими колгоспниками стали Д.І. Юрчина, В.С. Бех, О.А.Максимчук, В.І.Юрчина, І.В.Рибак.
На початку 1930 року в колгосп уже вступило 28 селянських господарств. Головою був обраний Подоля С.Ф. Під тиском репресивних заходів під осінь у колгосп записалось майже 300 господарств, головою став двадцятип'ятитисячник, робітник з Дніпропетровська Дробот А.М.
Майже половина господарств у Зінькові не бажала вступати в колгосп. Головний тягар падав на одноосібників, яких оподатковували в кілька разів більше, ніж колгоспників. Примусова колективізація співпала з новою хвилею «розкуркулення». Виселяли за межі села, республіки, а то і в Сибір працьовитих, енергійних хліборобів.
Таке розкуркулення почалось восени 1930 року. Людей виганяли, забирали худобу, речі, будинки. В Зінькові була створена бригада по розкуркуленню. Головний удар падав і на тих, хто не бажав вступати до колгоспу. За даними розповіді С.Ф.Подолі, у селі розкуркулено 44 господарства і 120 людей.
В 1929—1930 роках в селі точилась гостра класова боротьба. Куркулі та за їх підбурюванням інші жителі всіма способами шкодили колгоспній справі: псували техніку, інвентар, насіння. Актив села і колгоспу вів боротьбу проти шкідницьких елементів, проводив чистку своїх рядів, роз'яснював селянам політичну і економічну необхідність колективізації як єдино правильного шляху по створенню високопродуктивного сільського господарства.
В 1930 р. в зв'язку з організацією Віньковецької (Людвиківської) МТС, яка надавала допомогу колгоспам сільськогосподарськими машинами, в Зіньківський колгосп «Прогрес» було послано 2 трактори «Інтернаціонал». Першими трактористами в селі стали Подоля Степан і Юрчина Василь.
До речі, Подоля С.Ф. у 1961 -63 роках працював у Зіньківській школі і багато розповідав про пережите в ті роки.
Колгосп «Прогрес» збирав по 8—10 центнерів зернових з гектара, ланкові Рибаківська О.Т. і Петльована Г.М. — по 18 центнерів, коріандру — 10 центнерів.
З 1931 року внесено зміни в адміністративному районуванні і в зв'язку з укрупненням Зіньківський район було приєднано до Затонського (Віньковецького) району, в складі якого він був до 1965 року.
За період колективізації у селі виникло 4 артілі: «Прогрес», імені «Куйбишева», «Соціалістична перемога», «Нове життя». Було усуспільнено 3368 га землі. В 1933 році «Прогрес» під головуванням Дробота і секретаря партосередку Мручка добре підготувався до весняної сівби, були утворені виробничі бригади. Єврейський колгосп «Нове життя» навесні 1933 року також добре підготувався. На площі села був відкритий мітинг, присвячений пробному виїзду в поле. Того ж дня відбувся злітроб-сількорів Зіньківського куща. Робсількори відігравали велику роль на селі. З року в рік зростала врожайність на колгоспник ланах.
З проведенням колективізації і викачки хліба на селі наступав голод. Колгоспи віддали хліба більше плану і весною 1932—33 рр «не було насіння для посівної кампанії. Опір хлібозаготівлям чинили окремі селяни.
Так, із складу Зіньківської сільської ради у 1933 році були виведені Свинарчук О., Грач Г., Ковальчук О., які відмовились брати участь у подвірних обшуках зерна. 14 травня І936рокув селі відкрили МТС, яка мала 14 тракторів. Першим директором став Т.Закордонець. Ця МТС на 1 січня 1941 року мала 48 тракторів, 14 комбайнів, які обслуговували місцеві і сусідні колгоспи.
Урожайність колективного господарства була низькою: пшениця давала з гектара 7,5—8 цнт, жито — 6 цнт, коріандр — 6—9 цнт. Великої рогатої худоби було 63 голови.
У 1936—37 роках стали масовими арешти людей, які зникали безслідно. За даними СБУ по Хмельницькій області, було репресовано 55 осіб з села Зінькова.
Та, не зважаючи на горе, несправедливість, люди вірили в краще життя, сумлінно трудились. І результати приходили.
В 1939 році в колгоспах урожайність становила в середньому: зернових з га — 14 цнт, гречки — 6,3 цнт, коріандру — 12 цнт, ріпаку — 6 цнт.
На 1 січня 1941 року в колгоспі «Прогрес» було 800 га землі, великої рогатої худоби— 100 голів, коней — 118, птиці — 320.
В колгоспі «Нове життя» було 391 га землі, великої рогатої худоби — 34, коней — 70, птиці —90.
В колгоспі імені Куйбишева землі — 775 га, худоби — 84, коней — 103, птиці — 220.
В колгоспі «Соціалістична Перемога» землі —- 702 га, худоби — 115, коней — 125, птиці — 220.
Крім таких артілей, в 1940 році працювали й кооперативні: бондарів, швейна, харчова, багатогалузева, в яких було зайнято 228 робітників.
Зіньківський пивзавод було переобладнано. Ручні процеси замінили машини. В 1940р. завод, на якому трудилося 38 робітників, випустив продукції на 489 тис. крб.
Зростав добробут, покращився і стан торгівлі та побутового обслуговування. В 1940 р. у селі було 16 магазинів і кіосків, де працювало майже 40 чоловік, діяв комбінат побутового обслуговування.
На той час працювали лікарня на 25 ліжок, міжколгоспний пологовий будинок, молочна кухня, дитяча консультація, яка була відкрита в 1937 році.
Обслуговувало лікарню 3 лікарі, 7 працівників середнього медперсоналу.
В усіх колгоспах діяли сезонні дитячі ясла. В дитсадку «8 Березня» нараховувалося 28 дітей, 2 вихователі.
Обов'язкове початкове навчання в Зінькові було здійснене в 1932 році. Початкова школа в 1924 році була перетворена на семирічну, а з 1936 року — на середню. В 1939 році відкрито міжрайонну школу глухонімих, а також райколгоспну школу, яка готувала працівників колгоспного виробництва: рільників, бригадирів, бухгалтерів.
В Зінькові у 1940 році було дві середніх, одна неповносередня школа. В них працювало 48 вчителів, навчалось 1188 учнів.
Заможніше стали жити колгоспники. Вони у вільний від роботи час могли добре і весело провести дозвілля. До послуг трудящих в селі був клуб на 200 місць зі стаціонарною кіноустановкою, крім того, було два бригадних клуби. Шкільна та клубна бібліотеки нараховували 1200 книг. За всесоюзним переписом населення у 1939 році в Зінькові нараховувалося 6312 чоловік.
ВОЄННЕ ЛИХОЛІТТЯ
Мирну працю 1941 року порушив напад гітлерівської Німеччини. Зіньків був окупований 10 липня 1941 року. Загарбавши село, фашисти встановили жорстокий окупаційний режим. Вони по-звірячому замучили робітників пивзаводу К.І. Щербу, і А.Д. Миколаївського. Розстріляли близько 3000 євреїв, вивезли до Німеччини 312 юнаків і дівчат. Було зруйновано 800 будинків, сільмаги, пекарню, 2 мости. 25 серпня 1941 року на території Зінькова було організовано гетто.
Дуже тяжких знущань зазнали єврейські сім'ї. Багато їх під конвоєм відправили до Кам'янця-Подільського і розстріляли.
Влітку 1942 року між селами Станіславівка і Пирогівка у яру розстріляли, за одними даними, 1500 євреїв Зінькова, а за іншими, — 3000. Замість колгоспів фашисти створили громадські господарства, в яких змушували працювати без оплати. За відмову або невихід на роботу селян били.
У відповідь на розправи населення піднялось на боротьбу з окупантами. В зверненні Радянського інформбюро повідомлялося, що "з села Зінькова в ліси пішло майже все населення".
На території села була створена підпільна група, яку очолив учитель ЗінькІвської школи Косецький Н.Й. (липень 1942 року)66
. В групу входили радіотехнік Зозуля Т.А., учитель фізики Живий В.О., Вермінський Р.Г. та інші. Вони змонтували радіоприймач і слухали звернення інформбюро. Група була зв'язана з сусідньою, віньковецькою групою, яку очолював Данілов М.П. і Тікаєв М.Б.
Міжрайонним зв'язковим був Гронда Василь, а в районі — Вермінський Роман. Члени групи записували звернення Інформбюро і розповсюджували серед населення.
В червні 1942 року через село Зіньків (Черкасівка) проходили загони партизанського з'єднання, яким керував Ковпак С.А. Підпільна група передала їм з млина на Черкасівці 97 цнт борошна, цукор, яйця, що заготовляли для відправки в Німеччину. Велику допомогу медикаментами надав населенню, партизанам лікар Ногаєв І.В.
В кінці 1943 року члени підпільної групи Гронда Василь, Вермінський Роман, Кушнірчук Федір, Жук Микола, Лисак Михайло, Бурусевич Галина, Федорук Анатолій, Юр-чина Василь вступають в партизанське з'єднання імені Щорса на чолі з капітаном Соболем.
Це з'єднання нараховувало до 3000 чоловік. Зіньківчани входили в загін, командирами якого були Поліщук і Дойніков. Партизани забирали в магазинах продукти, які заготовляли німці, підривали мости (в Староушицькому районі біля сіл Чугор, Песець, Чугорська Гута). На Дністрі біля села Чабанівка в березні 1944 року партизани з'єдналися з регулярними частинами Радянської Армії при охороні переправи через Дністер. Переправу охороняли командири Поліщук і Дойніков.
У охороні були і зіньківчани. Тут було тяжко поранено парашутиста, підривника Щербака Якова Атемовича, який був засланий в тил ворога і входив у штаб партизанського з'єднання. При відступі із села німці вбили 6 чоловік: Вітовських - Івана, Григорія і Жоржа, Студинця Івана, Ситник Марію, Свинарчука Онуфрія.
27 березня 1944 року війська 1-го Українського фронту визволили село від фашистських загарбників. В боях за визволення проявив героїзм односельчанин Вох С.М., який першим з групою розвідників вступив у село. В бою за Зіньків загинули Лебедів В.В., Галкін І.В., Сначевський С.К.
Вох С.М. за мужність і хоробрість відзначений високими державними нагородами: орденами Слави 2 і 3 ступеня, Вітчизняної війни 1 ступеня, 3 медалями "За відвагу".
Бойовими подвигами прославився житель Зінькова танкіст Писаренко П.Т., який в лютому 1945 року в триденному бою за переправу річки Грон в Угорщині з танковим екіпажем знищив 8 ворожих танків, 5 бронетранспортерів, 270 німців. За це указом Президії Верховної Ради СРСР йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
В період війни захищали свою Батьківщину земляки: Когут І.В., Смалюшок П.О., Горохов П.І., Максимчук М.Б., які відзначені високими нагородами. Антонюк П.В. був учасником оборони Бреста і нагороджений орденом Червоного Прапора. Понад 750 жителів села нагороджені медалями і орденами СРСР.
Окупанти завдали збитків селу на суму 24 млн. 906 тис. крб., 460 жителів не повернулось з фронту.
МУЖНІСТЬ
Старшина запасу Павло Трохимович Писаренко любив у святкові дні одягати свої бойові і трудові нагороди. Груди прикрашали зірка Героя Радянського Союзу, ордени Леніна, "Знак Пошани", 7 медалей.
...Після закінчення війни демобілізований солдат сідає на трактор. Орав, сіяв, вирощував і збирав хліб. Закінчивши курси, став шофером. З вогником працював у Зіньківському відділені "Сільгосптехніка" Віньковецького району. Заслужив авторитет, орден "Знак Пошани" і медалі. Згодом трудився шофером, диспетчером, начальником Віньковецької автобусної станції.
До бойового товариша приїжджав комбайнер з Кубані Андрій Логінов та інші побратими. Було про що їм згадати.
...Пам'ятний бій в словацькому хуторі Камендін на правому березі річки Грон. Бій тривав 10 годин і приніс славу гвардійському танковому корпусу генерала Жданова.
Кожний клаптик братської чехословацької землі вони відстоювали так, як волзькі береги, міста і села нашої Батьківщини.
Першим прокинувся того ранку командир танка, молодший лейтенант Іван Борисов. Вийшов з бліндажа і милувався краєвидом.
З відром холодної води підійшов до нього старшина Павло Писаренко. Вискочили без сорочки водій танка старший сержант Федір Логінов і сержант Іван Бодаєв.
- Ану, Трохимовичу, хлюпни закордонної, — попросив командир танка, підставляючи спину і голову. Ось і чудово! Закінчиться війна — весь екіпаж запрошую до себе в Москву. Люблю її хлопці, нашу столицю, як дівчину хорошу. Насамперед помиємось, потім на Красну Площу, потім у Великий театр, а потім на весілля. Ех і дівчина чекає мене!
—Яка Москва, сам бачив. А хто не бачив нашої без крайньої тайги, той нічого не бачив, — зауважив Бодаєв.
—В подолян теж є чим похвалитися, — кинув Писаренко. — ї квітучі сади, і поля, і ліси. А про дівчат і казати нічого. До мене поїдемо! Дай, Ваню, рушник.
Десь за невеликим лісом, де займали оборону німці, вгору злетіли сигнальні ракети. В ту ж мить повітря наповнилося свистом і вибухами.
— До бою, хлопці!
Не встигли танкісти зайняти свої місця, як біля гусениці зупинився мокрий від поту зв'язковий.
— Товаришу командир, каштан наказав будь-що про
рватися на ту висоту і окопатись! Німці в наступ пішли.
Залишаючи за собою клуби диму І пилюки, "Т-34" мчав полем. П'ятеро десантників прилипли до броні. Ось і висота. На узліссі, на самій вершині, молодший лейтенант наказав:
— За лопати, хлопці, і підгрібати грунт, замаскувати танк гілками.
Через півгодини з-за високого земляного насипу виглядала лише башта з гарматою.
Старшина Писаренко перевірив роботу механізмів, вибрав орієнтири. Не відриваючись від бінокля, командир вів спостереження.
— По місцях! Десантники, оберігайте танк з тилу, - мовив командир.
— З боку ворога посунули танк і броньовик. За ними видно піхоту.
Писаренко припав до прицілу. "Пантера" наближається. Перехрестя прицілу на мить зупинилось на башті ворожого танка. Постріл. Снаряд, якого послав Писаренко, відбив ствол гармати. "Пантера" стояла беззуба. Бувають на фронті чудеса! Ще п'ять влучних пострілів і зупинились чотири бронетранспортери. З них вискакували німці.
Та незабаром, набираючи швидкість, з-за висоти і балки показались ще кілька "тигрів", "пантер", самохідних "Фердинандів". Розвертаючись, вони взяли курс на висоту. За ними два батальйони піхоти.
Німці наближались. Чути рев моторів та команди офіцерів, яких було видно попереду розгорнутих колон. Старшина взяв на приціл головний танк. Коли "тигр" об'їжджав воронку і повернувся боком, пролунав постріл.
Ворожий танк зупинився. З його пробитого черева виривався вогонь, потім - вибух. Ще постріл — і другий танк запетляв на місці.
- Осколочними по піхоті - вогонь! — скомандував командир "Т-34", і снаряди посипались на голови фрицам.
- Тримайтесь, хлопці, тримайтесь, гвардійці, — передали екіпажу по рації з штабу бригади.
І вони держались!
Вороги помітили замаскований "Т-34".- Кілька снарядів підняли фонтан землі, від вибухів дзвеніло у вухах. Руки сержанта Бодаєва були в пухирях. Танкісти задихались від спеки і газу. Ствол гармати нагрівся так, що фарба почала сходити і кипіти. Опівдні німці відпочили. Борисов відкрив люк. Свіже повітря увірвалося в середину танка.
— Як там піхота живе? — звернувся він до десантників. Все в нормі.
Всі прислухалися до бою, який точився праворуч. Не знали вони, що ворог прорвав оборону, що його танки увірвались в містечко Сольдіно. Не бачили, як на ворога пішла наша танкова дивізія.
Через годину німці знову спробували оволодіти висотою, знищити радянський танк, який не давав змоги прорватись у тил. Бій спалахнув з новою силою. Ще три танки знищив Писаренко. Вороже кільце звужувалось. Закричав від болю старшина Павло Писаренко. Осколки попали йому в голову і руку. Але він не хотів іти за Грон, в госпіталь.
І раптом з тилу, підіймаючи клуби диму, вискочило кілька десятків наших танків.
- Ура! Вперед, — орли! Жми, Федю, — закричав командир.
- Товаришу командир, снаряди закінчились!
— Доганяй цю гадюку і бий тараном.
Удар був сильним. Наш "Т-34" по інерції заліз на вихлопні труби "Пантери". Очманілі німці вискочили і підняли руки.
Павла Писаренка обережно поклали на землю. Бодаєв перев'язав рани. Обнялись вони біля танка і дивились вслід друзям, які гнали ворога далі.
Раптом праворуч зупинився відкритий легковий автомобіль і бронетранспортер. До них йшов командир корпусу, гвардії генерал Жданов.
- Товаришу генерал-лейтенант, — пішов йому назустріч Борисов.
— Екіпаж танка наказ виконав. Підбито 12 ворожих танків і чотири бронетранспортери, знищено майже 400 фашистів...
Генерал з хвилину вдивлявся в закіптюжені обличчя танкістів.
— Спасибі герої, спасибі, сини мої!
Він по черзі обняв їх і поцілував молодих втомлених хлопців.
—А це що? — запитав генерал, дивлячись на протаранений танк.
—Снарядів не вистачило, довелось тараном.
—Орли! Гвардійці! Представляю до урядових нагород. А тепер — на відпочинок.
Генерал забрав у машину П.Т. Писаренка і відвіз до госпіталю. Багато днів боролись лікарі за життя Павла Писаренка. Двотижневу відпустку, яку було одержано за героїчний бій, друзі провели біля Павла. ЦК ВЛКСМ нагородив екіпаж Почесною Грамотою, адже всі були комсомольці. П.Т. Писаренку було 24 роки. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 квітня 1945 року усім з екіпажу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Прикрашали груди П.Т. Писаренка ще сім бойових медалей. Героїчний танк і його екіпаж брав участь у параді Перемоги на Красній Площі в Москві.
СЕЛО У ПІСЛЯВОЄННИЙ ЧАС І СЬОГОДНІ
Після визволення села від окупантів трудящі приступили до відбудови народного господарства. Війна ще тривала, жителі Зінькова внесли 45 тисяч карбованців на побудову танкової колони "Радянське Поділля». Колгоспник Марчук З.М. вніс 300 крб. Під керівництвом Тимофія Закордонця учні школи зібрали і відправили воїнам 23 подарунки.
Колгоспники зібрали 1200 карбованців грішми, відправили в діючу армію.
Сумну картину являв собою пивзавод, розгромлений німецькими окупантами під час їхнього панування. Маячіли лише понурі стіни вцілілих будівель. Після визволення села невелика група робітників заводу взялася за його відновлення. Заготували дерев'яні чани, апаратуру і почали варити пиво. 2 червня 1944 року завод дав 3500 літрів пива, з яких 1000 відправлено до Червоної Армії".
Зіньківські пивовари швидко досягають своєї довоєнної слави. Своїми силами робітники виготовили бочкотару, відремонтували кудні для бродіння пива. Особливо на похвалу заслуговують пивовар Лановий Микола, механік Студенець Степан, бродильники Максимчук Петро, Богач Степан, робітники Вараниця Євген, Столярчук Євдокія. Слюсар Степан Студенець установив холодильні машини, насоси, налагодив безперебійну роботу всього обладнання. Все це дало можливість збільшити випуск продукції. Після повернення з фронту колишнього директора заводу Д.С. Годованого, досвідченого господаря колектив заводу запрацював продуктивніше.
Встановили 2 пивних чани на 70 гекалітрів. Завод робив 4 варки щодня. Кожна з них давала кілька тисяч літрів пива. За перевиконання плану випуску продукції в 1946 році заводу було вручено перехідний Червоний прапор облхарчопрому.
Директор заводу у роки війни пройшов шлях від Кавказу до Берліна. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями.
При ЗіньківськіЙ МТС в червні 1944 р. організовано курси по підготовці трактористів. Оскільки майже все чоловіче населення було на фронті, 39 дівчат Зінькова старанно взялися за оволодіння професією тракториста.
Зіньківська МТС вийшла переможцем в змаганні. На районну Дошку пошани були занесені директор Зіньківської МТС Закордонець Т.Ф. і бригадир тракторної бригади Баранюк Г.Ф..
Колгоспники відбудовували не лише виробничі приміщення, але й інші необхідні житлові будівлі. В липні 1944 року члени сільськогосподарської артілі "Прогрес" відремонтували приміщення дитясел. Добре обладнаних п'ять кімнат заповнили діти колгоспників.
У 1946 році колгосп "Прогрес" вийшов переможцем в соціалістичному змаганні. Успішно закінчивши обмолот, колгоспники артілі здали державі більше плану на 318 цнт хліба.
Здобув також перемогу в соціалістичному змаганні та перевиконав план Зіньківський пивоварний завод, який в 1946 р. одержав перехідний Червоний прапор.
Поступово, при допомозі трудящих братніх республік, від яких йшло нове устаткування, відроджувалось колгоспне виробництво. В 1950 році Зіньківська МТС одержала самохідні комбайни, які почали успішно працювати на колгоспних ланах. Одним з перших освоїв нову машину комбайнер Слободян В., портрет якого був занесений на Дошку пошани.
У вересні 1950 року колгоспи "Прогрес", "Соціалістична перемога" та ім. Куйбишева об'єдналися в один — імені Горького. А через 9 років до нього приєдналася артіль "13-річчя Жовтня" с. Станіславівка. Це позитивно відбилося на економічних показниках. У 1954 р. було зібрано зернових по 15,7 цнт з га, у 1966 році — по 23,1 цнт з гектара. Високих показників у вирощуванні кукурудзи в 1966 році добилася рільнича бригада Б.П. Працевича, звитягу якого відзначено орденом "Знак Пошани". З площі 168 га вона, зібрала по 38 цнт зерна кукурудзи, а комсомольсько-молодіжна ланка Ніни Рибак — по 50,4 цнт з гектара.
Широкого розмаху набрало будівництво виробничих приміщень, тваринницьких ферм. Тільки за роки п'ятої п'ятирічки споруджено корівник, телятник, 2 кукурудзосховища і кормокухню. З кожним роком в артілі збільшувався вихід тваринницької продукції. У 1967 році на !00га сільськогосподарських угідь одержано м'яса 48,7 цнт, молока — 325,3 цнт. Зростали і грошові прибутки. В 1960 році колгосп мав 339 тис. крб. доходу, в 1967 році — 1 млн. 94 тис. крб.
Післявоєнні п'ятирічки ознаменувалися швидким розвитком державних підприємств. У 1961 році на базі МТС у Зінькові створено відділення "Сільгосптехніка", яке обслуговувало 10 колгоспів. Відділення мало майстерню для ремонту тракторів і сільськогосподарських машин, обладнану пневматичними молотами, електрозварювальними апа-ратами та металообробними верстатами; механізований столярний цех. Довгий час директором "Сільгосптехніки" працював Пасатюк В.Д. Після реорганізації ремонтно-транспортного підприємства був директором
Івахов Д.М., Лановий Г. Г. Після реформування на базі ремонтно-транспортного підприємства створені сільські товариства з обмеженою відповідальністю "Зіньків", "Берегиня", які очолюють Гуменюк О.М. та Івахов ДМ. ,
Докорінної реконструкції зазнав пивоварний завод, де повністю усунено ручну працю. Тут встановлено нові фільтри, споруджено холодильний цех. Бригади для розливу пляшкового пива і виготовлення солоду (бригадири Н.І. Кулик і М.Т.
Чепкий) першими на зводі добилися почесного звання передових колективів. Пивоварний завод великими виробничими успіхами зустрів 50-річний ювілей Радянської влади. Виробничий план було перевиконано. Випуск продукції, порівняно з довоєнним І940 роком, значно зріс. Бригадир пивоварного заводу Мазур Н.І. в 1966 році за успішні показники у виробництві нагороджена орденом "Знак Пошани". Довгий час директорами заводу були Смалюшок П.А., Гонта С.Т.
На жаль, тимчасово зараз пивоварний завод не працює.
Зіньківське лісництво створено у 1949 році і входить в Ярмолинецький держлісгосп. Територія лісництва займає 4750 га лісової площі, яка поділена на 14 обходів. В лісництві працювало 40 лісників. Першим лісничим був Лук'янов О.М. З 1970 р. він був міністром лісового господарства України.
Більше 30 років очолював лісництво заслужений працівник лісового господарства України Дубіцький А.О. Заслуженою повагою в колективі користувались: Пазюк М.Г. — тракторист, Приступа В.І., Дзіковський В.Б. — лісники, Западловський М.Ф. —- майстер лісу. У 1950 році створено Зіньківський лісокомплекс, який займається заготівлею та переробкою деревини. Сьогодні тут працює 75 чол. Очолює колектив Кашевський С.Г.
Відроджувалась в післявоєнні роки і культура села. Славилась на весь район і Зїньківська дитяча консультація, якою керувала заслужений лікар УРСР Ф.О. Білоусова. При консультації діяв рентгенкабінет. Колгоспники артілі ім. Куйбишева в 1948 році побудували і ввели в дію радіовузол. В селі було радіофіковано 225 будинків колгоспників.
У післявоєнні роки відновила роботу сільська бібліотека з фондом майже 2500 книжок. Бібліотека мала 580 читачів.
... Зінькову — 600. Цікава і багата його історія. Славні люди тут народилися. Славні люди тут і живуть сьогодні, творять нинішню історію, дбають про розквіт села і держави.
Красиве, мальовниче село Зіньків. По обидва береги річки Ушиці біліють добротні будинки, заквітчані молодими садами. Неповторний мікроклімат тут, цілющі повітря і вода.
Село живе, впевнено крокує в майбутнє.
|
