МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНИЙ Університет ІНФОРМАТИКИ і ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ
ФАКУЛЬТЕТ ФІЛОСОФІЇ і РЕЛІГІЄЗНАВСТВА
КАФЕДРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА
Реферат за темою:
ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНІ ВІДНОСИНИ В ПЕРІОД НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Виконав:
Студентгр. ФиР 04
Халіков Р.Х.
Науковий керівник:
доц. Фесенко А.Н.
Донецк 2008
ЗМІСТ
Вступ
1. Поширені моделі державно-церковних відносин
2. Законодавче підґрунтя відносин держави і релігійних організацій в Україні
3. Модель державно-церковних відносин в незалежній Україні
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
Державно-суспільні відносини завжди були важливим компонентом розбудови суспільства. Врегульований характер таких стосунків є, значною мірою, запорукою спокійної соціальної ситуації, що допомагає новоутвореній державі та її суспільству уникнути потенціальних конфліктів на релігійному ґрунті. Зокрема, послідовна політика незалежної України, яка керується положеннями міжнародного права щодо свободи совісті, допомогла цій державі впоратися з різким переходом від тоталітарної моделі СРСР до плюралізму релігійного самовираження, розбудовувати власну політику щодо релігійних організацій у дусі толерантності та партнерства.
Дане реферативне дослідження має на меті проаналізувати українську модель державно-церковних відносин та продемонструвати місце української моделі в системі міжнародного права. Виконанню мети допоможе виконання наступних конкретних завдань:
- Визначення принципів класифікації моделей державно-церковних відносин, характеристика основних типів таких відносин;
- Дослідження джерельної бази українського національного та міжнародного законодавства щодо права на свободу совісті та державно-церковні відносини;
- Дослідження аналітичних праць та аналіз реальної взаємодії державних органів та релігійних інституцій в Україні.
Об’єктом дослідження обрано феномен державно-церковних відносин, а предметом – законодавчі акти та документи, що стосуються права на свободу совісті та стосунків релігійної та світської структур у суспільстві.
Дослідження складається з трьох частин, що дозволяє спочатку встановити амплітудну шкалу світових моделей державно-церковних відносин, потім – дослідити специфіку українського законодавства як джерела розбудови стосунків світської та релігійної структур у суспільстві, і нарешті – визначити основні особливості правової моделі, яка затвердилася в сучасній незалежній Україні.
1. ХАРАКТЕРНІ МОДЕЛІ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН
Стосунки держави та церкви (релігійних організацій) набували різного характеру в залежності від багатьох чинників, як от: політика владного режиму, соціальна активність релігійних організацій, врешті-решт – регіональні та історичні особливості процесу розбудови тієї чи іншої держави тощо. Міжнародна спільнота презентує значну кількість правових моделей врегулювання державно-церковних відносин, які різні дослідники класифікують по-різному, наприклад, у зв’язку з правовим статусом релігійних організацій у державі (чи існує державна церква, чи релігійні організації відокремлені від держави) [5], або на підставах співіснування релігійної та світської структури суспільства (відповідно, сепараційна та коопераційна моделі) тощо.
Однією з полярних моделей у відносинах держави та церкви є сепараційна схема, яка пропонує концепцію повного розведення держави та релігійних інституцій, а також не передбачає якихось втручань у право на свободу совісті з боку держави. Найбільш далеко в такому напрямку зайшла правова модель США, яка зорієнтована, перш за все, на Першій поправці до Конституції США (де проголошено, що Сенат ніколи не прийматиме норм, що регулювали б свободу віросповідання, слова, зборів тощо) [6]. Коротко можна схарактеризувати таку модель як таку, де декларується рівність всіх релігійних організацій перед законом, держава не спонсорує жодну релігію чи конфесію і не підтримує її в інший спосіб, держава не втручається у справи релігійних організацій, якщо не йдеться про випадки правопорушень із боку останніх, церква не виконує жодних державних функцій, релігійна освіта надається виключно в недержавних освітніх закладах.
У межах сепараційної моделі іноді виокремлюють два підрозділи – антагоністичне відокремлення та неантагоністичне. Перший варіант спрямований на приниження релігійних організацій щодо держави, невизнання за ними статусу юридичної особи, проголошення атеїзму державною ідеологією тощо. Найбільш наближеною до такого статусу є сучасна французька модель, хоча зазвичай така позиція використовується в пом’якшеному вигляді. Натомість, американська модель неантагоністичного відокремлення на підставі розмежування юрисдикцій держави та церкви є критерієм для формування сучасної державно-церковної політики у світі. Наводячи висловлювання Ч. Д. Коула у 1994 році по відношенню до України – «американська конституційна структура з питань релігії та її відношення до державних процесів є важливою частиною американської демократії, і ця структура, безумовно, варта того, щоб до неї звернулась будь-яка держава, яка розглядає питання встановлення нового конституційного порядку» [4, С. 83] – варто зазначити, що, крім України, до такої поради прислухалися свого часу Японія, Португалія та інші країни.
Коопераційна модель полягає в тому, що держава забезпечує домінантний статус однієї чи кількох релігійних спільнот, підтримує їх та отримує підтримку у відповідь. Приблизно сорок країн, серед яких Великобританія, Данія, Іспанія, Вірменія, Саудівська Аравія, Греція тощо, затвердили відповідними нормативно-правовими актами провідний статус окремої конфесії, залишивши іншим у кращому випадку лише можливість існування без утисків із боку держави, проте й без жодної підтримки. Щодо співпраці держави та церкви за коопераційної моделі, правомірною виглядає пропозиція Г. Друзенка виокремлювати наступні її напрямки: по-перше, держава може визнавати юридичну силу за церковними актами (Італія, Греція, Вірменія і т.д.); по-друге, представники церковних структур можуть безпосередньо брати участь у здійсненні державної влади (Великобританія, Швеція); по-третє, держава може визнавати дипломи за релігійну освіту та вводити в систему державної освіти елементи освіти релігійної (Німеччина, Австрія, Іспанія); по-четверте, держава може прямо фінансувати якусь конфесію чи стимулювати подібну підтримку з боку приватних осіб та організацій (Німеччина, Данія); по-п’яте, держава та церква можуть співпрацювати у сфері охорони пам’яток культури; нарешті, держава та церква можуть проводити спільні соціальні програми.
Історичним прикладом коопераційної моделі державно-церковних відносин можна обрати принцип симфонії, що існував у Візантійській імперії. Цей принцип ставав все більш явним зі зростанням ролі християнської церкви, а остаточно оформився у відомій шостій новелі імператора Юстиніана, що він адресує патріарху Єпифанію – «Найбільші блага, що надані людям вищою благодаттю Божою, суть святенництво та царство, з яких перше (святенництво, церковна влада) піклується про Божественні справи, а друге (царство, державна влада) керує та піклується про людські справи, а обидва, виходячи з одного джерела, складають прикрасу людського життя». Проте, модель симфонії, або співзвучності, все ж відокремлює церковну та державну структури, хоча її практичне застосування часто призводило до зловживання на користь держави, призводячи до т.зв. цезарепапізму.
Існують також інші класифікації моделей державно-церковних відносин, проте всі вони, врешті-решт, стосуються політики розподілу функцій релігійної та світської структури суспільства. Полярними позиціями такої політики є ворожнеча держави та церкви (як це мало місце свого часу в СРСР чи Франції) та симфонічне співробітництво держави та церкви (зазвичай ідеться саме про одну, домінуючу конфесію, що співпрацює з державою), а серединною ланкою – відокремлення та суверенітет цих двох інституцій (іноді це антагоністичне розмежування, іноді – неантагоністичне, залежно від ступеню конкуренції між ними та інших факторів). Значна амплітуда акцентів державно-церковних відносин у національних правових системах є похідною від історичного та регіонального розвитку тієї чи іншої моделі, а плюралізм підходів не порушує міжнародного права про свободу совісті. Кожна країна обирає свій шлях розвитку стосунків між державою та церквою, що найбільше відповідає інтенціям, які домінують у суспільстві.
2. ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Питання державно-церковних відносин в Україні регламентуються відповідною нормативно-правовою базою. По-перше, це міжнародні нормативно-правові акти, по друге – Конституція України та Закони України, а по-третє – підзаконні акти органів державної влади та місцевого самоврядування. До міжнародних актів, присвячених даним питанням, можна віднести три групи нормативно-правових актів: по-перше – декларації, пакти, та інші акти, прийняті ООН та її структурними одиницями (Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у Нью-Йорку 16 грудня 1966 р.; Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань, проголошена резолюцією 36/55 Генеральної Асамблеї ООН від 25 листопада 1981 р.; Декларація принципів толерантності, прийнята в Парижі на двадцять восьмій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 25 жовтня-16 листопада 1995 р. тощо); по-друге – регіональні документи з прав і свобод людини, прийняті Радою Європи, ОБСЄ та СНД (Конвенція про захист прав людини і основних свобод підписана державами-членами Ради Європи у Римі 4 листопада 1950 р.; Паризька хартія для нової Європи підписана керівниками 32 держав Європи, США і Канади 21 листопада 1990 р. тощо), насамкінець - двосторонні міжнародні договори України, в яких є норми присвячені свободі віросповідань [9, с. 210-224]. Проте міжнародне законодавство стосується, перш за все, проблеми свободи совісті, а не конкретних моделей державно-церковних відносин. Останнє є прерогативою національних законодавств, тому далі досліджуватимуться конкретні положення українського законодавства.
Конституція України є головним національним нормативно-правовим актом, що регламентує модель державно-церковних відносин в Україні. Окрема стаття, де прописані право на свободу совісті та стосунки держави та релігійних організацій – стаття 35. Перший її пункт проголошує право кожного на свободу світогляду і віросповідання, а також розкриває це поняття як «свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» [2, с. 9]. Другий пункт статті 35 упорядковує можливість обмеження цього права, четвертий унеможливлює звільнення від обов’язків перед державою за мотивами релігійних переконань. Власне про взаємини держави та релігійних організацій ідеться у пункті 3: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова» [2, с. 10].
Також проблеми державно-церковних відносин торкаються статті 11 (де проголошується державне сприяння «розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» [2, с. 5]), 23 (рівність конституційних прав і свобод незалежно від релігійних переконань), 37 (заборона створювати політичні партії з метою пропаганди релігійної ворожнечі.
Серед Законів України таким, що найповніше відображає державно-церковні відносини в період незалежності, є Закон № 987 ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991р. [1]. Цей Закон у своєму першому розділі проголошує та конкретизує право громадян України на свободу совісті, рівність громадян перед законом незалежно від релігійних переконань, відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави, а школи – від церкви. Другий розділ стосується визначення різних релігійних організацій, початку та припинення їхньої діяльності, порядку реєстрації статутів. Третій розділ регламентує майновий стан релігійних організацій, четвертий і п’ятий відповідно – права громадян і організацій, що пов’язані зі свободою совісті, та особливості трудової діяльності в релігійних організаціях. Шостий розділ покликаний визначити права та обов’язки спеціального державного органу, що відповідає за налагодження державно-церковних відносин (нині це Державний комітет України у справах національностей та релігій) та встановити відповідальність за порушення Закону. В цілому можна говорити, що даний Закон розвиває положення Конституції України щодо відокремлення церкви від держави, а школи від церкви, хоча дає дещо інше визначення свободи совісті, поширює право на неї лише на громадян України. Цей нормативно-правовий акт є основним джерелом, на яке орієнтуються учасники державно-церковних відносин. Окрім нього такі стосунки згадані в Законах України № 1975-ХІІ «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12.12.1991р., № 3929-ХІІ «Про правовий статус іноземців» від 04.02.1994р. тощо.
На даний момент у стадії обговорення знаходиться проект Закону України «Концепція державно-церковних відносин в Україні», який проголошує наявність в Україні «партнерських взаємовідносин держави і церкви (релігійних організацій)». Партнерська модель державно-конфесійних відносин ґрунтується на визнанні того, що «обидва ці суспільні інститути, будучи відокремленими та суверенними один від одного в питаннях, що належать до їх виняткової компетенції, діють в інтересах українського суспільства» [3]. Пункт 1.3 даного законопроекту передбачає, що спільною метою держави та релігійних організацій є забезпечення права людини на свободу совісті, консолідація українського суспільства, збереження та примноження його традиційної культури, формування ціннісних орієнтацій та розв’язання загальносуспільних проблем. Обрання власне партнерської моделі відносин держава і церква розглядають як засіб подолання упередженості, проявів релігійної нетолерантності, міжконфесійних незгод, недовіри між конфесіями, між державою і церквою, церквою і суспільством.
Вказаний законопроект, серед іншого, надає відповідно до Конституції та міжнародних нормативних актів визначення права людини на свободу совісті, недоторканість цього права, рівність людей і конфесій одна відносно одної (п. 1.1), регламентує відокремлення церкви від держави, школи від церкви та встановлення партнерських взаємовідносин між державою і церквою (п. 1.2 – 1.3), визначає права та обов’язки держави та релігійних організацій у налагодженні партнерства (п. 2), встановлює пріоритетні напрями державної політики у сфері забезпечення права на свободу совісті та діяльність церкви; у сфері забезпечення права релігійних організацій на безперешкодне здійснення релігійної практики; у сфері освіти та у сфері соціально-трудових відносин (п. 3), а також забезпечує контроль за виконанням відповідних положень (п. 4).
Також треба вказати, що в конкретних випадках той чи інший Закон часто потребує уточнення, тому є значна низка підзаконних актів, які регулюють окремі конкретні питання з площини відповідного дискурсу. Наприклад, щодо питання передання релігійним організаціям культового майна та приміщень існує Указ Президента України № 125/92 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» від 04.03.1992р., Постанова КМУ № 137-2002-п «Про умови передачі культових будівель – визначних пам'яток архітектури релігійним організаціям» від 14.02.2002р. тощо. Подібні документи існують по багатьох питаннях конкретної взаємодії органів державної влади та місцевого самоврядування з релігійними організаціями.
Таким чином, можна стверджувати, що на даний момент в Україні нема єдиного нормативно-правового акту, що регламентував би концепцію державно-церковних відносин, хоча вже готується до підписання відповідний законопроект. Проте існує цілий комплекс документів, що стосуються проблеми державно-церковних відносин та пов’язаної з ними проблеми свободи совісті. Насамперед, ідеться про Конституцію України, акти міжнародного права (універсальні, регіональні та двосторонні) та відповідні Закони й підзаконні акти України. Ці документи проголошують «партнерський» тип державно-церковних відносин, коли за відокремлення церкви від держави та школи від церкви та суверенітету кожного з даних інститутів існує постійна співпраця між ними у галузі соціальних програм, що покликані врегулювати життя українського суспільства.
3. МОДЕЛЬ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ
Соціально-політична стабільність України багато в чому зумовлюється змістом та спрямованістю державно-церковних і міжконфесійних відносин, суспільною активністю релігійних інституцій. Сучасна стратегія співробітництва держави і церкви, як цілеспрямований і системний процес, утверджує духовну культуру, формує поле толерантності та взаємоповаги, спрямована на пошук взаємоприйнятних форм і методів розв’язання соціальних і релігійних проблем.
Держава в Україні чітко окреслила свої зобов’язання перед церквою, коло тих повноважень, які є сферою її компетенції, що робить її політику в галузі релігійно-церковного життя прозорою, відкритою для суспільного загалу. Засаднича складова нинішньої української моделі державно-церковних відносин, – як вважає О. Саган, – полягає в тому, що держава і церква визначаються в ній як рівноправні суб’єкти державно-церковних відносин, кожен з яких діє у сфері своєї компетенції, взаємно підтримуючи один одного у питаннях, що торкаються юрисдикції обох інститутів. При цьому релігійні організації діють в правовому полі держави, держава не втручається в справи церкви, забезпечуючи свободу совісті, створюючи сприятливі умови діяльності релігійних організацій [10, с. 47]. Конституційне закріплення принципу відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави не відкидає як їхньої взаємної відповідальності, так і можливості їхньої співпраці в сфері соціального захисту громадян, охорони здоров'я, культури, науки, мистецтва тощо.
Завдячуючи таким підходам, процес релігійного відродження в незалежній Україні виявляється в зростанні релігійності населення, чисельності релігійних організацій, розширенні спектру конфесійного розмаїття. Сьогодні релігійний комплекс України – це складна система взаємодії та взаємовпливів канонічно й організаційно структурованих церковних інституцій. Ця система виступає невід’ємною складовою суспільного життя, чутливо реагує на утвердження в суспільній свідомості демократичних цінностей, світоглядних і національних ідей, морально-етичних принципів, власних позицій у витлумаченні національної та церковної історії. Зазначені процеси проявляються у зростанні суспільної активності віруючих, поглибленні внутрішньоцерковної інтеграції й мобілізації, посиленні впливу церковно-релігійного фактору на внутрішню і зовнішню політику держави.
Разом із тим варто відмітити зміну релігійної свідомості громадян України з фанатичної та безкомпромісної, що була присутня відразу після виникнення можливостей для легальної релігійної діяльності та виходу на поверхню релігійних інтенцій людей, до поміркованої та плюралістичної в нового покоління, яке вже не знало утисків власної релігійної ідентичності та заборони на свободу совісті. Молоді українці виховані в дусі поваги до релігійних цінностей, для них існуючі релігійно-культурні моделі є природним середовищем існування. Церква починає тісно співпрацювати з іншими суспільними інститутами, перетворюючись на природну складову співпраці у системі суспільних інститутів.
Таким чином, ми можемо стверджувати, що в Україні з початком лібералізації радянської моделі церковної політики та завдяки послідовному курсові на відродження релігійного життя, відбувається процес оптимізації інституційної мережі релігійних організацій, який приведе зрештою до того, що їх кількість у країні стане відповідати рівню релігійності її громадян і буде здатна задовольняти їхні духовні потреби. З іншого боку, поступово врегульовуються стосунки також різних релігійних організацій одна з одною, налагодження співпраці, проведення спільних заходів, конференцій, створення міжконфесійних об’єднань тощо.
Міжконфесійні контакти та структури, що почали утворюватися в Україні після набуття нею незалежності, як розширення співпраці між суб’єктами релігійного життя, у першу чергу, є ознакою його нормалізації, зменшення внутрішньої напруги у релігійному середовищі та його конфліктогенного впливу на інші суспільні процеси. Серед таких міжконфесійних об'єднань слід назвати, наприклад, Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій, утворену 1998 р. «з метою об’єднання зусиль релігійних організацій по національне-духовному відродженню України: координації міжконфесійного діалогу як в Україні, так і поза її межами; участі в розробці проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань відносин між державою та релігійними організаціями; здійснення колективних заходів добродійного характеру» [8]. Ця організація активно співпрацює з державою, насамперед, через Держкомнацрелігій. Зокрема, 2 грудня 2008 року відбулася міжвідомча нарада, учасники якої заслухали доповідь заступника Голови комітету Миколи Новиченка про стан підготовки законопроекту під назвою «Концепція державно-конфесійних відносин в Україні», обговорили проблемні питання цього документу, а також визначили подальші механізми та порядок доопрацювання цього законопроекту [7]. Міжконфесійні об’єднання здатні відіграти позитивну роль у подальшому розвитку релігійного середовища України, зокрема, у площині консолідації зусиль релігійних організацій заради реалізації ними масштабних соціальних проектів, роботи з мінімізації наслідків міжконфесійних конфліктів, налагодженню стосунків між релігійними організаціями та державою.
Отже, після набуття Україною незалежного статусу відбувається постійний процес лібералізації державно-церковних відносин, а також процес налагодження стосунків між релігійними організаціями як рівними учасниками діалогу. Після періоду кризи, що пов’язана була з різким переходом до легальної та плюралістичної моделі існування релігійних організацій та їхніх відносин, починається спад конфліктогенної активності окремих учасників державно-церковних відносин, налагодження засад взаємоповаги та толерантності. З часом постала можливість не тільки проведення спільних заходів соціальної направленості, а й співпраця релігійних організацій у межах окремих міжрелігійних та міжконфесійних утворень, серед яких Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій та інші. Ці спільні інституції дозволяють також полегшити відносини з державою, оскільки враховують позиції не кожної окремої традиції, а спільну позицію багатьох учасників діалогу. Можна зазначити, що співпраця в межах таких спільних інституцій приносить плідні результати у розбудові державно-церковних відносин.
ВИСНОВКИ
Проаналізувавши відповідно до поставлених завдань нормативну базу національного права щодо свободи совісті, можна дійти наступних висновків.
По-перше, міжнародне законодавство не пропонує фіксованої моделі державно-церковних відносин. Амплітуда окремих варіантів розбудови стосунків між державою та релігійними організаціями досить широка, і кожен конкретний випадок зумовлений ходом історичного процесу, територіальним положенням країни, соціальною активністю на її теренах певних релігійних груп тощо. При цьому можна говорити, що міжнародне право приймає різні підходи, як схильні до сепарації, так і схильні до кооперації у взаєминах між державою та церквою. Міжнародне право стосується, насамперед, засад особистої свободи совісті, а не конкретних моделей державно-церковних відносин, залишаючи останні на врегулювання окремим державам.
По-друге, українське законодавство, керуючись у питаннях особистої свободи совісті міжнародними правовими нормами, все ж будує власну модель державно-церковних відносин на основі власного історичного досвіду, в тому числі – тоталітарного. Держава Україна не відмовляється мати точки перетину з релігійними структурами, намагається будувати з ними партнерські взаємини та спільно працювати над розбудовою громадянського суспільства.
Між тим, можна відмітити конституційне розмежування держави та релігійних організацій, а також відокремлення школи (системи освіти) від останніх. Отже, йдеться про наближення «партнерської» моделі співіснування держави та церкви в Україні до сепараційних взірців, – насамперед, вітчизняна ситуація відповідає неантагоністичній моделі сепараційних відносин. Отже, можна стверджувати, що Україна послідовно розвиває власний шлях партнерства державних та релігійних інститутів, що дозволяє їй уникати потенціальних суспільних конфліктів на підставі релігії через своєчасне врегулювання плюралістичних та демократичних відносин у релігійній сфері.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Закон № 987 ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 // http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=987-12 від 14.12.2008р.
2. Конституція України. – Харків: Одіссей, 2006. – 48 с.
3. КОНЦЕПЦІЯ ДЕРЖАВНО-КОНФЕСІЙНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ // http://www.scnm.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=129975&cat_id=47893 від 31.07.2008р.
4. Коул Ч. Д. Пропозиції стосовно відокремлення церкви від держави з погляду розвитку демократичного суспільства // Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні : Матеріали міжнародної наукової конференції, Київ, 28-30 верес. 1994 р. – К.: Право, 1996. – С.83-87.
5. Морозова Л.А. Государство и церковь: Особенности взаимоотношений //Государство и право. – 1995. – № 3. – С. 86-95.
6. Перша поправка до Конституції США // http://en.wikipedia.org/wiki/ First_Amendment_to_the_United_States_Constitution від 30.11.2008р.
7. Під головуванням заступника Голови Держкомнацрелігій М. Новиченка відбулась міжвідомча нарада з обговорення та погодження Закону України "Концепція державно-конфесійних відносин в Україні" // http://www.scnm.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=131034&cat_id=45925 від 02.12.2008.
8. Положення про Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій // http://vrciro.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=13&Itemid=29 від 13.03.2008р.
9. Религиозная палитра Донецкой области: Справочник религиозных организаций. Под ред. А.И. Шевченко, И.А. Козловского. – Д.: Наука і освіта, 2008. – 242 с.
10. Саган О. Особливості розвитку державно-конфесійних відносин в сучасній Україні // Релігійна свобода: Релігія в постмодерному суспільстві: соціально-політичні, правові та конфесійні аспекти. Науковий щорічник. Ред. А. Колодного, О. Сагана, Л. Филипович, М. Бабія. – К, 2008. – С. 47-53.
|
