.

2007 р.
ПЛАН

Вступ. 3

Розділ 1. Конституційний статус федерального канцлера та федерального президента Німеччини. 5

1.1 Федеральний канцлер і уряд. 5

1.2 Федеральний президент Німеччини. 9

1.3 Уряд місцевого рівня. 11

Розділ 2. Конституційний статус Парламенту ФРН.. 14

2.1 Парламент ФРН та його функції 14

2.2 Вплив парламенту на формування уряду. 18

Розділ 3. Парламентський контроль та політична відповідальність уряду. 19

3.1 Парламентський контроль. 19

3.2 Політична відповідальність уряду. 22

Висновок. 23

Список використаної літератури. 26

Вступ

Одним із важливих питань державотворення в Україні є питання ефективності розподілу повноважень у трикутнику «президент–парламент–уряд». Зміни до Конституції України, внесені 8 грудня 2004 року, що набули чинності 1 січня 2006 року, спрямовані на підсилення ролі законодавчої гілки влади в цьому трикутнику. У контексті цього інформація про різні моделі взаємовідносин між законодавчою і виконавчою гілками, їх ефективність і життєздатність є сьогодні актуальною.

Не вдаючись до аналізу змін до Основного Закону України, відзначимо, що досвід держав із парламентською формою правління, зокрема – у сфері правового регулювання взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади є надзвичайно цінним.

На ефективність взаємодії парламенту та уряду істотний вплив справляє і ступінь розвитку партійної системи. Цілком очевидно, що за умови політичної неструктурованості суспільства, представництва значної кількості партій у парламенті, умови для стабільної підтримки уряду відсутні взагалі, що суттєво впливає на ефективність його взаємодії з парламентом. При цьому дія зазначеного чинника певною мірою може бути компенсована закріпленням за урядом важелів впливу на парламент (наприклад – право розпуску парламенту). Саме з урахуванням цих застережень слід розглядати ефективність взаємодії парламенту та уряду в державах із парламентською формою правління. Один лише аналіз положень конституцій та законодавства, без урахування політичної ситуації у тій чи іншій країні дає неповну картину характеру стосунків між законодавчою та виконавчою владою.

Основна мета даної роботи полягає у дослідженні особливостей конституційного статусу глави держави та уряду ФРН.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:

· розглянути конституційний статус федерального канцлера та федерального президента Німеччини;

· дослідити конституційний статус парламенту ФРН;

· вивчити особливості парламентського контролю за діяльністю уряду в Німеччині.

Курсова робота складається із трьох розділів, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.

Розділ 1. Конституційний статус федерального канцлера та федерального президента Німеччини

1.1 Федеральний канцлер і уряд

Федеральний канцлер – єдиний обираний член федерального уряду. Конституція надає йому право самостійно вибирати міністрів як керівників найважливіших політичних органів влади. Крім того, канцлер визначає число міністерств і закріплює за ними сфери відповідальності. Він володіє директивною компетенцією, яка дає канцлеру право наказувати основні напрями урядової діяльності, яких слід дотримуватися в обов'язковому порядку. Завдяки цим повноваженням федеральний канцлер володіє арсеналом керівних засобів, який можна порівняти з владою президента в демократичній державі з президентською формою правління.

Парламентська рада, що прийняла в 1949 р. Основний закон, узяла за зразок для поста федерального канцлера пост британського прем'єр-міністра. Останній володіє такими ж владними повноваженнями, як і канцлер, проте насправді у канцлера значно менше влади, ніж у прем'єр-міністра. В рамках парламентської системи Великобританії завжди править тільки одна партія, оскільки британська мажоритарна виборча система створює сприятливі умови для найсильнішої партії. В бундестагу, як правило, жодна партія не має абсолютної більшості голосів. Тому для обрання канцлера звичайно необхідна коаліція, тобто союз різних партій.

Обранню канцлера передують детальні консультації між партіями, які бажають правити разом. В ході них, зокрема, йдеться про те, як будуть розподілені міністерства між партіями, які міністерства слід зберегти і які створити наново. Найсильнішій партії в рамках урядової коаліції надається право висунути кандидатуру федерального канцлера. Далі партії домовляються про проекти, які вони в найближчі роки мають намір здійснити. Результати коаліційних переговорів знаходять своє віддзеркалення в коаліційному договорі. Лише після цього обирається федеральний канцлер. Переговори між правлячими партіями готують рішення федерального уряду, партії стежать також за їх виконанням. Якщо запаси політичних точок зіткнення вичерпуються до чергових виборів до бундестага, стає актуальним звільнення федерального канцлера з посади. Разом із звільненням діючого канцлера з посади в результаті – конструктивного – вотуму недовір'я необхідно одночасно вибрати нового канцлера. Такий наступальний характер вотуму недовір'я примушує представлені в бундестагу партії формувати дієздатну урядову більшість ще до скидання канцлера. Спроба повалити канцлера робилася двічі, лише один раз, в 1982 р., вона вдалася: тодішньому канцлеру Гельмуту Шмідту (СДПГ) був винесений вотум недовір'я, замість нього був вибраний Гельмут Коль (ХДС).

Федеральний канцлер, проте, у будь-який час може поставити в бундестагу питання про довір'я, щоб перевірити, чи користується він ще беззастережною підтримкою правлячих партій. Якщо він терпить поразку при голосуванні з цього питання, тобто якщо частина урядової більшості відвертається від канцлера, тоді рішення про те, чи розпустити бундестаг і чи призначити нові парламентські вибори, ухвалює федеральний президент. Федеральний президент може також призвати представлені в бундестагу партії спробувати сформувати новий уряд.

Дійсної поразки при голосуванні з питання про довір'я в історії Федеральної Республіки ще ніколи не було. Проте тричі мала місце наперед обговорена поразка. Депутати від правлячих партій або міністри стримувалися при голосуванні, щоб таким чином повалити уряд (1972 р., 1982 р., 2005 р.). Такий шлях вибирався для того, щоб добитися дострокових нових виборів до бундестага, які інакше – згідно конституції – би були неможливі. Такий шлях можливий лише з схвалення федерального президента і не є безперечним. Ще в 1983 р. Федеральний конституційний суд підкреслив, що тут йдеться про сумнівну, небажану в конституційному плані процедуру. В 2005 р. також було звернення у вищу судову інстанцію, проте конституційні судді відхилювали скаргу двох депутатів з цього питання.

Федеральний Уряд ФРН складається з Федерального канцлера і Федеральних міністрів. Він діє на основі статті 62 - 69 Конституції ФРН. Федеральний канцлер визначає основні напрями політики.

В даний час Федеральний Уряд ФРН складається з членів ХДС, ХСС і СДПГ, не всі міністри є членами бундестага.

Склад уряду ФРН:

· Ангела Меркель (Angela Merkel) (ХДС) — канцлер

· Томас де Мезьер (Thomas de Maiziere) (ХДС) — міністр по особливих справах і керівник канцелярії

· Франц Мюнтеферінг (Franz Muntefering) (СДПГ) — заступник канцлера і міністр праці і соціальних питань

· Франк-Вальтер Штайнмайер (Frank-Walter Steinmeier) (СДПГ) — міністр закордонних справ

· Вольфганг Шойбле (Wolfgang Schauble) (ХДС) — міністр внутрішніх справ

· Франц Йозеф Юнг (Franz Josef Jung) (ХДС) — міністр оборони

· Бригіті Ципріс (Brigitte Zypries) (СДПГ) — міністр юстиції

· Пєєр Штайнбрюк (Рееr Steinbruck) (СДПГ) — міністр фінансів

· Міхаель Глос (Michael Glos) (ХСС) — міністр економіки і технології

· Хорст Зєєхофер (Horst Seehofer) (ХСС) — міністр захисту споживачів, продовольства і сільського господарства

· Урсула Шмідт (Ursula Schmidt) (СДПГ) — міністр охорони здоров'я

· Вольфганг Тіфензєє (Wolfgang Tiefensee) (СДПГ) — міністр транспорту, будівництва, міського розвитку і розвитку Східної Німеччини

· Урсула фон дер Лайен (Ursula von der Leyen) (ХДС) — міністр у справах сім'ї, немолодих громадян, жінок і молоді

· Аннетте Шаван (Annette Schavan) (ХДС) — міністр досліджень і освіти

· Зігмар Габрієль (Sigmar Gabriel) (СДПГ) — міністр навколишнього середовища

· Хайдемарі Вечорек-Цойль (Heidemarie Wieczorek-Zeul) (СДПГ) — міністр економічного співробітництва і розвитку

Таблиця 1

Статистичні результати роботи Бундестагу 12, 13, 14 скликань

Політичні партії ФРН, які на сьогодні представлені в бундестазі:

· Союз 90/Зелені

· Ліва партія

· Вільна демократична партія Німеччини

· Соціал-демократична партія Німеччини

· Християнсько-демократичний союз

· Християнсько-соціальний союз

В деяких землях представлені Республіканці, Німецький народний союз, Націонал-демократична партія Німеччини, ФАКТ

і Союз південношлезвігських виборців.

1.2 Федеральний президент Німеччини

Федеральний президент Німеччини (нім. Bundesprдsident ) — глава держави у ФРН. На пост президента ФРН може бути обраний громадянин ФРН, що володіє правом обрання в бундестаг і досяг віку 40 років.

Його обирають Федеральні збори — конституційний орган, скликаний спеціально для цієї мети. В його склад входять депутати бундестага і таке ж число делегатів, обираних земельними парламентами згідно принципам пропорційності. Федеральний президент обирається більшістю голосів строком на п'ять років. Переобрання допускається один раз.

Правом висунення кандидатури на пост президента володіє кожний член Федеральних зборів. Відповідальність президента полягає в позбавленні його даної посади. Це можливо у разі звинувачення його в умисному порушенні Конституції або закону. Таке звинувачення можуть висунути тільки бундестаг або бундесрат. Пропозиція може бути внесена 1/4 складу будь-якого з цих органів, ухвалення рішення вимагає більшості в 2/3. Звинувачення вноситься у Федеральний конституційний суд, який і ухвалює остаточне рішення.

Таблиця 2

Федеральні президенти з 1949 року

Резиденції федерального президента — замок Bellevue (Берлін) і вілла Hammerschmidt (Бонн). Замок Bellevue в даний момент знаходиться на реставрації, тому для представницької мети використовуються і інші будівлі.

Перш за все, федеральний президент виконує представницькі функції — він представляє ФРН на міжнародній арені і акредитує дипломатичних представників. Крім того, він володіє правом помилування ув'язнених.

В його офіційні функції входить:

· підписання і оголошення федеральних законів (при цьому він має право здійснювати конституційний нагляд за законотворчою діяльністю).

· висунення кандидатури федерального канцлера на розгляд парламенту, затвердження федерального канцлера в посаді і звільнення його з посади.

· затвердження в посаді і звільнення з посади федеральних міністрів за представленням федерального канцлера.

· затвердження в посаді і звільнення з посади федеральних суддів, федеральних службовців, офіцерів і унтер-офіцерів.

У вищеназваних випадках він є лише виконавцем рішень, що приймаються іншими органами влади.

1.3 Уряд місцевого рівня

Як ми вже зазначили, одинадцять з шістнадцяти земель Федеративної Республіки знаходяться в Західній Німеччині, а п’ять - в колишній Східній Німеччині (НДР).

У порівнянні з слабо розвиненим місцевим урядом Великої Британії та Франції, землі Федеративної Республіки мають порівняну автономію та значну незалежну владу. Кожен штат має регіональний законодавчий орган (Landtag), який працює за таким же принципом, що і Бундестаг на федеральному рівні. Губернатор (міністр-президент) кожної землі являється лідером найбільшої партії (чи коаліції партій) в законодавчій асамблеї (Landtag), та формує уряд за майже таким же принципом, що й канцлер формує Бундестаг. Кожні з шістнадцяти земель проводять заплановані державні вибори, які проходять незалежно, кожні чотири роки, та за звичай не співпадають з федеральними виборами, та можуть лише випадково співпасти з виборами в іншій землі. Місцевий уряд Німеччини має значну владу та є відповідальним за проведення більшої частини національної політики.

Важливою характеристикою федералізму, що пересікається, в Німеччині є те, що та політика, яку розробляє Бундестаг, часто дуже послідовно впроваджується урядами земель. Як вже було зазначено в цій главі щодо апарату, тільки 10% всіх службовців працюють на федеральному рівні, усі інші працюють у місцевих урядах. Добрим зразком для демонстрації того, як працює федералізм в Німеччині, може бути наведення прикладу з промислової політики.

Регіональний уряд є більш активним, ніж національний щодо планування та дотримування економічної політики, через що вони мають більшу автономію в урегулюванні промислової політики. Землі є складовими держави, які мають право встановлювати свої власні регіональні моделі промислової політики (Ordnungspolitik). Вони також мають право вживати необхідних засобів так, як федеральний уряд не може цього робити на національному рівні через те, що національний уряд не має право на проведення централізації економіки. Уряди земель отримали таке право завдяки регіональній автономії, а не завдяки централізованому економічному плануванню. Більше того, через те, що різні регіони мають різні економічні потреби та промислові об’єкти, така влада була визнана законною та необхідною більшою частиною виборців. Уряди земель заохотили банки до надання прямого інвестування та кредитів для зміцнення промислового розвитку в землях.

Вони також заохочували до співпраці місцеві фірми – багато з них у тій самій галузі - для того, щоб розпочати міжнародну конкуренцію. Проводячи це, вони уникнули порушення закону Картела (Cartel Law), який було прийнято у 1957 році, тому що така політика не перешкоджала місцевій конкуренції. Також вони проводили велике інвестування професійної освіти для того, що люди отримали вміння, необхідні для виробництва високоякісної продукції – основи економіки Німеччини. Організація бізнесу та організація системи працевлаштування також мали прямий вплив на визначення курсу освіти та покращення вмінь робітників за допомогою професійної системи освіти. Уряди земель покращили промислову адоптацію по-перше через якісне покращення системи цієї адоптації, а не через встановлення жорсткого контролю.

Загальна схема регіональної автономної економічної політики в землях має важливий загальний знаменник, тобто, законне право втручань з боку регіональних урядів. Проте, не всі землі дотримуються однакової економічної політики. Існує багато моделей різноманітних урядових втручань в економічну політику та промислове регулювання в окремих регіонах.

Регіональний уряд Німеччини також відрізняється від подібних установ в США за характером своєї політики. В США державна політика часто, обертається навколо певних індивідуальностей, чи питань вузького місцевого значення. Така вузькість інтересів виникає частково через фрагментарність американської політичної партійної системи, в якій національні партії мають дуже мало прямого доступу до питань місцевого значення. В Федеративній Республіці політика штатів обговорюється на такому політичному рівні, як рівень національних партій. Такий паралелізм не припускає, щоб національна політика домінувала над місцевою політикою, але це означає, що виборці мають можливість побачити зв’язок між місцевими, регіональними та національними питаннями, що сприяє як єдності, так і різноманітності в політичній системі. Завдяки тому, що партії займають певні позиції та встановлюють свої платформи для загальних та місцевих виборів, виборці мають можливість побачити різницю між партіями та зробити свій вибір, в залежності від проблем, що були обговорені, та від партійних представників.

Це не означає, що індивідуальність не грає жодної ролі в регіональній політиці Німеччини. Насправді характер партійної системи федеральної республіки наголошує на представниках національної політики, які виконують свій обов’язок та працюють на рівні місцевих та регіональних партій та урядів. Завдяки тому, що члени регіональних та місцевих партій пов’язані з партіями національного рівня, існує деяка схожість між рішеннями, які приймаються на різних політичних рівнях. Такий зв’язок в Федеративній Республіці між національною, регіональною та місцевою політикою може бути головною причиною того, що загальна кількість людей, які приймають участь в виборах в Німеччині, значно перевищує кількість виборців, які приходять на такі ж вибори в США.

Через відповідності, відносини які перекривають одне іншого (Politikverflechtung), поділ федеральних установ на національний та регіональний рівень стає тяжким завданням. Так, міста Бремен та Гамбург, що були членами Hanseatic League, яка спеціалізувалася в міжнародній торгівлі, залишаються містами-штатами. Навіть сьогодні вони мають муніципальний уряд та уряд землі, робота яких доповнює одна одну. Уряд нещодавно об’єднаного міста Берлін тепер також відноситься до цієї категорії. Місцевий уряд ФРН, виходячи з традицій таких місто-штатів, має значно більше влади, ніж їх американські колеги, і ця влада схожа на ту, яку мали місцеві уряди до об’єднання Німеччини у 1871 році.

Розділ 2. Конституційний статус Парламенту ФРН

2.1 Парламент ФРН та його функції

Парламент Федеративної Республіки Німеччини фактично складається з двох палат: нижньої – Бундестага і верхнього Бундесрата (формально в Німеччині Бундесрат не розглядається як палата парламенту). Бундестаг складається з депутатів, обираних на основі загальних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні строком на 4 роки. Основний закон ФРН не містить докладних ухвал про виборчу систему. Вона встановлюється поточним законодавством. В даний час порядоквиборів в бундестаг визначається Виборчим законом від 1 вересня 1975 р. з подальшими змінами. Право обирати надається громадянам, що досягли 18 років і проживаючим на території федераціїне менше 3 місяців. Право бути вибраним мають особи, що досягли 18 років і які є не менше ніж 1 рік громадянами ФРН і не позбавлені активноговиборчого права.

Виборчий закон встановлює певне число депутатів бундестага - 656 (на практиці їх завжди більше через особливості німецької виборчої системи). Депутати володіють вільним мандатом і імунітетом.

При виборах депутатів бундестага застосовується змішана система - так звана „пропорційна яка персоналізується”. Половина депутатів бундестага (328) обирається у виборчих округах, по одному депутату від кожного округу. Інша половина обирається за так званими земельними списками партій.

Кожний виборець на виборах в бундестаг має два голоси. Перший голос він подає за кандидата в депутати у виборчому окрузі, другий голос - за земельний список кандидатів однієї з партій. Обидва голоси можутьподаватися незалежно один від одного.

У виборчому окрузі вибраним вважається той кандидат, який отримав більше голосів, ніж інші, тобто застосовується мажоритарна система відносної більшості. Решта 328 місць заповнюється кандидатами із земельних списків партій. За земельними списками існує вимога отримати не менше 5% від числа всіх голосуючих по країні.

Відповідно до Конституції і регламенту керує засіданнями бундестага вибраний їм на весь термін повноважень голова. Він здійснює розпорядливу діяльність в будівлі бундестага, йому підлеглі служби цього органу, він володіє «поліцейською владою» в ньому. Існує також посада заступника голови бундестага. Окрім цього, до посадовців відноситься секретар.

Істотну роль в роботі бундестага грають його комітети. Структурно всі комітети підрозділяються на галузеві, особливі і слідчі. Галузеві комітети підрозділяються на обов'язкові (їх три: комітети у справах Європейського союзу, закордонним справам і обороні. Утворення цих комітетів передбачено в Основному законі) і факультативні (їх число міняється залежно від ситуації).

В бундестазі створюються партійні фракції (фракція утворюється, якщо партія має не менше 5%членів бундестага). Їх керівництво бере участь у формуванні органів бундестага. Голова палати, його заступник і представники фракцій утворюють раду старійшин. Він приймає порядок денний на основі одноголосності, розподіляє депутатів по комісіях, вирішує процедурні питання.

В компетенцію бундестага входить розвиток законодавства, затвердження федерального бюджету, обрання Федерального канцлера і парламентський контроль за діяльністю федерального уряду, ратифікація міжнародних договорів, ухвалення рішення про оголошення стану оборони і деякі інші питання.

Найважливішу функцію бундестага складає законотворчість. Законодавча ініціатива належить федеральному уряду, членам бундестага і бундесрату

До числа найважливіших повноважень бундестага відноситься затвердження федерального бюджету. Проект бюджету складається федеральним урядом. Бундестаг має право пропонувати свої поправки до урядового проекту бюджету, але якщо вони передбачають збільшення витрат або нові витрати, то такі поправки можуть прийматися лише з відома уряду.

Парламент володіє і іншими повноваженнями, властивими законодавчому органу: ратифікує міжнародні договори, оголошує стан оборони за умови загрози агресії, формує деякі інші органи держави.

Бундесрат - це федеральний орган, за допомогою якого землі беруть участь в здійсненні законодавчої влади федерації, а також в справах Європейського союзу (ст. 50 Основного закону). Якщо дотримуватися традиційної точки зору вітчизняних юристів, що парламент ФРН складається з двох палат, тоді бундесрат - це верхня палата парламенту. Бундесрат не є виборним органом. Він складається з членів урядів земель.

Кожна земля має в своєму розпорядженні не менше ніж три голоси; землі з населенням понад 2 млн.мають 4 голоси, землі з населенням понад 6 млн.- 5 голосів, землі з населенням понад 7 млн.- 6 голосів.

Кожна земля призначає стільки членів в бундесраті, скільки вона має голосів. Члени бундесрата призначаються урядами земель. Практично членами бундесрата звичайно призначаються прем'єр-міністр і найвпливовіші міністри уряду землі. Членство в бундесрате виключає можливість бути одночасно депутатомбундестага.

Бундесрат не має певного терміну повноважень: це постійний орган, який не може бути розпущено ніяким іншим органом. Склад бундесрата на практиці міняється по частинах у зв'язку з результатами виборів в ландтаги земель ФРН і формуванням нових урядів. Відповідно міняється і його партійний склад. В самому бундесраті партійнихфракцій не існує, проте групи членів бундесрата від земель, де при владі перебувають представники однієї і тієї ж партії, блокуються між собою при голосуванні. Голоси землі можуть подаватися тільки погоджено.

Бундесрат обирає свого голову строком на один рік. Голова скликає засідання бундесрата, визначає порядок денний, керує дебатами, вирішує питання про проведення голосування. Голова володієадміністративною владою в будівлі бундесрата. Він заміщає федеральногопрезидента.

Значну роль в роботі бундесрата грають його постійні комітети. В них входять по одному представнику від кожної землі з числа членів бундесрата або уповноважених урядовців землі.

Повноваження бундесрата досить широкі: вони охоплюють сферу законодавства, управління, а також справи Європейського союзу. Бундесрат бере участь в законодавчій діяльності. Він володіє правом законодавчої ініціативи, його участь в ухваленні конституційних і федеральних законів є обов'язковою. Бундесрат має право опротестовувати звичайні закони, прийняті бундестагом, що викликає повторне голосування в бундестазі. На вимогу бундесрата повинен бути скликаний погоджувальний комітет.

За певних умов бундесрат може стати єдиним законодавчим органом. Згідно ст. 81 Основного закону на вимогу федерального уряду президент ФРН може оголосити стан законодавчої необхідності в двох випадках: 1) якщо бундестаг відхилює урядовий законопроект, хоча канцлер пов'язав з ним питанняпро довір'я; 2) якщо при постановці питання про довір'я канцлер не отримав більшості голосів в бундестазі, а бундестаг відхилює законопроект, визнаний федеральним урядом невідкладним. В цих випадках для ухвалення закону достатньо згоди тільки бундесрата. На відміну від бундестагабундесрат бере участь в здійсненні виконавської влади федерації. Згоді бундесрата потребують багато ухвал федерального уряду, видаваних на основі федеральнихзаконів. Федеральний уряд згідно ст. 53 Основного закону зобов'язаний тримати бундесрат в курсі поточних справ.

Разом з федеральним урядом бундесрат бере участь у федеральному нагляді за землями. Згоді бундесрата потребують загальні адміністративнірозпорядження федерального уряду, адресовані землям. За пропозицією федерального уряду бундесрат визначає порушення землями норм федерального права. Він дає згоду федеральному уряду на застосування союзного примушення відносно земель, якщо вони не виконують своїх конституційних обов'язків.

З питань, що відносяться до ведення Європейського союзу, бундесрат може створити Європейську палату, рішення якої прирівнюються до рішень бундесрата.

2.2 Вплив парламенту на формування уряду

Спосіб формування уряду безпосередньо залежить від форми правління, яка притаманна певній державі. У Німеччині відразу ж після виборів Бундестагу починаються переговори щодо складу Федерального уряду. Федеральний президент зобов’язаний прислухатись до результатів цих зустрічей, оскільки саме він має запропонувати кандидатуру на посаду Федерального канцлера. Для обрання на посаду кандидату необхідно отримати більшість голосів членів Бундестагу. Після цього відбувається формальне його призначення Федеральним президентом. Хоча юридично Бундестаг може не затвердити кандидатуру, запропоновану Президентом, але на практиці він цим правом не користується. Адже якщо особа, запропонована Федеральним президентом не підтримується Бундестагом, то протягом 14 днів у нижній палаті має бути затверджена інша кандидатура абсолютною більшістю голосів. Якщо ж протягом цього терміну обрання не відбулось, то проводиться новий тур голосування, після якого обраним вважається кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів. У тому випадку, якщо кандидатура набирає кількість голосів, яка не є більшістю нижньої палати парламенту, то Федеральний президент повинен протягом семи днів або призначити його, або розпустити Бундестаг. Отже, у ФРН закріплена можливість утворення уряду меншості на основі презумпції довіри. Діяльність парламенту спланована дуже ефективно: оскільки фракції вже вели переговори щодо складу уряду, то Канцлер, найчастіше вже в день свого обрання, пропонує Федеральному президенту кандидатури федеральних міністрів. На наступному пленарному засіданні він виступає з урядовою заявою, яка відображає основні положення програми нового уряду.

Розділ 3. Парламентський контроль та політична відповідальність уряду

3.1 Парламентський контроль

Характер відносин між виконавчою та законодавчою гілками влади визначається принципом відповідальності уряду перед парламентом. Відомо, що основною функцією парламенту є законотворча. Проте реалізація законів у більшій мірі залежить від діяльності уряду. Саме тому передбачені конституцією та іншими нормативно-правовими актами механізми контролю парламенту за діяльністю уряду визначають його реальну роль у системі гілок влади в державі. Власне, від контрольних повноважень залежить ефективність роботи як парламенту, так і уряду.

Диспозиція правової норми, що визначає контрольні повноваження парламенту, передбачає значну диференціацію об’єктів контролю та різний об’єм контрольних повноважень.

До контрольних повноважень парламенту Німеччини можна віднести: (1) право заслуховувати звіти та інформацію підконтрольних державних органів та посадових осіб, давати їм оцінку; (2) право надсилати запити та інтерпеляції до глави уряду або окремих міністрів; (3) право приймати рекомендації щодо покращення роботи відповідних державних органів і посадових осіб; (4) право виражати згоду/незгоду щодо рішень, які входять до компетенції іншого державного органу; (5) робота постійних, спеціальних і слідчих комісій (комітетів) парламенту тощо.

Гіпотеза правової норми, що регулює парламентський контроль, передбачає два такі види юридичних фактів: (1) внесення будь-якого питання на розгляд парламенту в обов’язковому порядку з боку підконтрольних йому державних органів або посадових осіб (наприклад, звіт уряду про виконання бюджету); (2) внесення на розгляд парламенту питання за ініціативою депутатів або інших суб’єктів наділених таких правом (розгляд питання про довіру уряду).

Санкція, яка забезпечує реалізацію контрольних повноважень парламенту, – це право парламенту відправити у відставку підконтрольний йому державний орган або посадову особу.

Спробуємо розглянути парламентський контроль як сукупність чотирьох його окремих видів:

1) Запити та запитання парламентаріїв . Під запитами та запитаннями слід розуміти звернення палат, окремих парламентаріїв або їх груп до уряду, окремих його членів (або інших державних органів) з вимогою інформації або навіть звітів із певної проблеми, яка належить до їх компетенції.

Між запитами та запитаннями є суттєва різниця. Адже запит – це звернення найчастіше групи депутатів щодо значної політичної проблеми, питання внутрішньої або зовнішньої політики, яке включається до порядку денного парламенту (палати). Часто такий запит має назву інтерпеляція (від лат. Interpellatio – переривання промови), хоча зрідка інтерпеляція тлумачиться лише як різновид запиту. Він попередньо розсилається парламентаріям і уряду, який призначає день відповіді.

Інтерпеляції застосовуються в парламентській практиці багатьох країн Загалом, процедура внесення та розгляду інтерпеляції складається з таких стадій: внесення ініціатором (-ами) заяви про причини запиту та його змісту, повідомлення уряду про запит та дату надання відповіді, власне відповідь уряду, внесення додаткових запитань і проведення дебатів, розгляд питання про схвалення або несхвалення діяльності уряду (останнє може мати наслідком його відставку).

2) Для здійснення парламентського контролю використовуються окремі інститути. Перш за все, необхідно відзначити такий механізм парламентського контролю, як парламентські розслідування. Діяльність спеціальних парламентських комісій або комітетів є притаманною усім парламентам незалежно від форми правління у державі. Як правило, вони наділені значним обсягом повноважень (правом вимагати інформацію від будь-яких державних органів та посадових осіб, викликати різноманітних осіб для надання пояснень тощо). Зокрема, в Німеччині слідчі комісії створюються на вимогу 60 парламентаріїв, за відповідним обґрунтуванням та рішенням парламенту. Утворені комісії мають значний обсяг повноважень щодо розслідування певного питання, а після завершення своєї роботи зобов’язані надати звіт.

Однак слід згадати, що і постійні парламентські комітети мають певний обсяг повноважень контролю за діяльністю уряду щодо питань, віднесених до їх компетенції. В Німеччині постійні комітети та підкомітети мають право викликати на засідання парламенту міністрів та їх заступників із звітами, а через них – різних державних службовців і запитувати у них інформацію відповідно до сфери їх компетенції. Окремі обмеження щодо інформації, яку можна отримати, стосуються національної оборони та зовнішньої політики.

Парламентський контроль може також реалізовуватися через проведення слухань (парламентських або комітетських), які можуть проводитись регулярно (наприклад, в Німеччині проводяться регулярно два рази протягом кожної парламентської сесії) або залежно від виникнення такої необхідності.

Описані вище різновиди парламентського контролю є такими, що використовуються за бажанням парламенту. Однак є певні форми контролю, які мають обов’язковий характер і не залежать від волі парламентаріїв або складу уряду. Зокрема, це звіт уряду про виконання бюджету.

3.2 Політична відповідальність уряду

Відповідальність уряду з точки зору науки конституційного права можна поділити на політичну (перед главою держави та парламентом) та юридичну (за вчинені правопорушення). Якщо юридична відповідальність має місце в державах із будь-якою формою правління, то політична відповідальність є характеристикою парламентських та змішаних моделей.

Вітчизняні та зарубіжні конституціоналісти часто визначають політичну відповідальність уряду як засіб парламентського контролю за його діяльністю, проте видається за доцільне погодитись із Б.А.Страшуном, який пропонує розуміти відповідальність не як форму контролю, а як наслідок.

В Німеччині уряд несе відповідальність лише перед нижньою Палатою – Бундестагом. Те, що уряд несе відповідальність лише перед нижньою палатою, пояснюється тим, що верхня або взагалі не обирається, або формується шляхом непрямих виборів.

Парламентська відповідальність уряду реалізується шляхом вираження йому вотуму недовіри або відмови у довірі. Вотум недовіри є механізмом, що використовується членами парламенту для зміни складу уряду, який втратив підтримку більшості. Як правило, законодавством передбачено, що внести на розгляд парламенту питання про вотум недовіри уряду може лише певна (доволі значна) група депутатів. Для того, щоб не допустити зловживань цим правом, часто закріплюються різноманітні додаткові обмеження. Наприклад, висловлення недовіри уряду пов’язується з можливістю розпуску парламенту. Незважаючи на те, що такий механізм притаманний більшості країн із парламентською формою правління, є і винятки.

Для того, щоб запобігти неможливості формування нового уряду після винесення вотуму недовіри попередньому, використовується спеціальний конституційно-правовий механізм конструктивного вотуму. Класичним прикладом країни, яка його використовує, є Німеччина.

Висновок

В якості висновку резюмуємо основні положення курсової роботи. Так, канцлер федеративної республіки обирається більшостю голосів членів Бундестагу. На практиці це означає, що здатність канцлера бути сильним партійним лідером (чи лідером коаліції партій) є дуже важливим фактором для успішної роботи уряду. Уряд формується після національних виборів, чи у випадку, якщо канцлер покидає своє місце в період між виборами, після того, як більшість членів Бундестагу назначили канцлера шляхом поіменного голосування. Новий лідер консультується з іншою партією та представниками коаліції щодо формування Кабінету Міністрів. Ці партійні лідери мають значний вплив при визначенні кандидатів на пости міністрів. Під час формування уряду, партійні лідери визначають, навіть ще до виборів канцлера, хто з членів їх партій отримає пост міністра. Переговори щодо того, хто отримає крісло міністра, часто стають дуже жвавими, тому вибір кандидатів на це місто робиться виходячи не тільки з політичних поглядів, а й враховуючи власні пріорітети.

Коли Кабінет Міністрів вже сформований, канцлер має достатньо сили завдяки владі, наданій позицією федерального канцлера (Bundeskanzleramt). Канцлер є першим серед всіх рівних між собою міністерств, що надає йому право наглядати за роботою його/її уряду, а також розв’язувати конфлікти між міністерствами.

Канцлер володіє багатьма різноманітними правами в різних сферах діяльності. За допомогою своїх підлеглих та професійних службовців, канцлер наглядає за роботою та встановлює політику інших відділів уряду, таких як міністерство економіки та фінансів, міністерство внутрішніх справ, міністерство праці, міністерство зовнішних справ, а також інших впливових відділів. Канцлер набирає професійний урядовий склад, головним чином з членів домінуючої партії чи з коаліції. Партійна система Німмечини та її парламентська законодавча система передбачають довгострокову роботу до того часу, коли моде відбутися підвищення. Таким чином, представники партій часто мають досвід в різних сферах діяльності, і партія, що домінує, чи апарат канцлера можуть залучати їх до роботи, коли з’являться вакантні місця, замість того щоб знаходити працівників для цих постів в уряді ззовні ( як це робиться у США). Канцлер надає перевагу кандидатам з великим досвідом роботи як в уряді, так і в партії, яка стоїть у влади.

Можливо, найбільш впливовим джерелом влади канцлера є те, що передбачається Конституцією як конструктивний вотум недовіри, про що йшла мова раніше в цей главі. Для того, щоб уникнути помилок в правлінні Кабінета Міністрів Веймарської республіки, було встановлено закон, знайомий багатьом іншим парламентським системам, за яким Прем’єр-Міністра знімають шляхом винесення вотуму недовіри. В більшості парламентських систем, якщо Прем’єр-Міністру висловлюють недовіру шляхом такого вотуму, то він повинен залишити своє місце чи вимагати нового голосування. В Федеративній Республіці, такий вотум має бути “конструктивним” у тому сенсі, що канцлер може бути звільнений тільки тоді, коли Бундестаг, одночасно з голосуванням, обирає нового канцлера (зазвичай з протилежної партії). Такий конституційний пункт підсилює владу канцлера щонайменше вдвічі. По-перше, це означає, що канцлер може з більшою легкістю розв’язувати конфлікти між представниками уряду, і це не буде загрожувати посту канцлера. По-друге, це змушує оппозицію представляти конкретні та обгрунтовані альтернативні пропозиції уряду, та запобігає проведенню їх опозиційної політики без визначеної мети, заради її самої.

Як голова країни, Президент Німеччини має слабкіші позиції у порівнянні з канцлером. Президенти Німеччини стоять над політичною боротьбою, що означає, що вони грають більше церемоніальну роль, аніж активну політичну. Ця різниця у виконавчій владі Федеративної Республіки може бути порівняна з поєднаною роллю голови країни та головою уряду в США . Президент США виконує обидві ролі, наслідки чого не були завжди позитивними для країни. Як Ліндон Джонсон, так і Річард Ніксон ховалися за роллю голови країни, говорячи, що будь-яка критика щодо їх урядової політики є непатріотичною. Президент Німмеччини має наступні обов’язки:

Як голова уряду, Президент представляє Німмеччину на міжнародному рівні, він заключає договори з іншими країнами та отримує мандати від іноземних послів та довірених осіб. Він/вона формально призначає та звільняє федеральних цивільних службовців, федеральних суддів та офіцерів Федеральних збройних сил. Він також має право президентського помилування. Він/вона приймає участь у виконавчому процесі при опублікуванні законів, при розпуску Бундестагу та формальному висуванні, призначенні та звільненні федерального канцлеру та міністрів. Політична система Німеччини виділяє президентові неактивну роль, часто церемоніального характеру, з владою, яка впливає головним чином на моральну сторону уряду, а не на політичні сили. Виключенням є виникнення парламентської кризи, коли жоден з висунутих кандидатів не може отримати більшості голосів членів Бундестагу. У такому випадку Президент має право вирішити, чи країною повинна керувати найменша частина адміністрації під управлінням канцлера, якого має обрати більшість депутатів, чи необхідно призначити нові вибори.

Список використаної літератури

1. Алебастрова И. А. Конституционное право зарубежных стран: Учебное пособие. – М.: Юриспруденция, 2000. – 304 с.

2. Євгеньєва А.М. Німецьке “серце демократії” // Часопис ПАРЛАМЕНТ. - №1-2/2002. – www.parlament.org.ua.

3. Иностранное конституционное право / Под редакцией проф. В, В. Маклакова. – М.: Юристь, 2004. – 512 с.

4. Институты конституционного права иностранных государств//отв. ред. докт. юрид. наук Д.А.Ковачев. – М.: «Городец-издат», 2005. – 496 с

5. Конституции государств Европы: В 3 т.// под общей редакцией и со вступительной статьей директора Института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Федерации Л.А.Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 824 с.

6. Конституционное право зарубежных стран: в 4 т. Тома 1-2. Часть общая: учебник/ отв. ред. проф. Б. А. Страшун – 3-е изд., обновл. и дораб. – М.: Издательство БЕК, 2000. – 784 с.

7. Конституционное право. Энциклопедический словарь. Ответственный редактор и руководитель авторского коллектива – доктор юрид. наук., проф С. А. Авакьян. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 688 с.

8. Конституційне право зарубіжних країн: навч. посібник / В. О. Ріяка та ін. – К.: Юрінком інтер, 2002. – 512 с.

9. Мишин А. А. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. – М.: Белые Альвы, 2006. – 400 с.

10. Нижник Н., Дуда А. Конституційно-правова основа діяльності та повноважень Уряду України // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2006. – №1. – ст. 60 – 65.

11. Офіційна веб-сторінка Бундестагу. – www.bundestag.de.

12. Плахотнюк Н.Г. Контроль як провідна функція парламенту // Парламентаризм в Україні: теорія і практика. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – ст. 443 - 445.

13. Правовые системы стран мира: энциклопедический справочник//Отв.ред. – д.ю.н., проф. А.Я.Сухарев. – М.: Издательство НОРМА, 2000. – 840 с.

14. Пронкин С.В., Петрунина О.Е. Государственное управление зарубежных стран. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 416 с.

15. Ребкало В.А., Шкляр Л.Э. Політичні інститути в процесі реформування системи влади. – К.: Міленіум, 2003. – 172 с.

16. Шаповал В.М. Державний лад країн світу – К.: Український Центр Правничих Студій, 1999. – 320 с.

17. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. – К.: АртЕк, Вища шк., 2002. – 264 с.

18. Шемшученко Ю.С. Український парламентаризм: проблеми становлення і розвитку // Правова держава.– 2005. – ст.66 – 68