Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Тема:
Етика і естетика, проблеми взаємодії
Реферат виконала:
Піддубна Світлана
Євгеніївна
студентка групи № 5
історичного факультету
Київ 2008 р.
Вступ
Спочатку мені б хотілося зазначити щодо актуальності даної теми. У сучасному суспільстві такі етичні та естетичні поняття як мораль та краса, стали втрачати своє початкове значення, з’являється нові етичні норми і те, що вважалося раніше неприйнятним тепер є нормальним явищем. Щодо краси, то і її зараз розуміють по різному. Те, що здається молоді прекрасним, люди старшого віку сприймають негативно. Саме тому на мою думку про ці дві науки, етику і естетику, не слід забувати, адже в них сформовані усталені часом і досліджені багатьма вченими погляди щодо цих понять. Хоч в останні століття відбувається глобальна переоцінка цінностей, спростовувалися традиційні ідеали і погляди, розроблюються нові принципи мислення, все одно не слід забувати про надбання історії, щоб не робити помилкових суджень і висновків. Етика та естетика примушують людину замислитись над своїми діями і результатами праці та творчості.
Щодо самого реферату, то спершу я розповім про історію становлення етики та естетики та про внесок окремих людей у їх розвиток, а також зазначу про основні поняття, що стосуються обраної теми. Після цього я приступлю до аналізу сфер взаємодії цих наук, що на мою думку може охоплювати різні сторони життя суспільства.
Етика
Етика відноситься до древніх наук, вона виникла на межі V-IV століть до н.е. Слово “етика” виникло з давньогрецького “ethos”, яке у різні часи мало різні значення. За часів Гомера воно означало дім, спільне житло, пізніше – звичай, характер, стиль мислення. Згодом видатний мислитель античності Аристотель (384—322 рр. до н. є.) узявши за основу значення “ethos” як характеру, темпераменту, утворив прикметник “ethicos”. Термін “етичний” потрібний був мислителю для позначення особливої групи людських чеснот, що стосуються людської вдачі, характеру, а також мудрості, мужності, помірності, справедливості, відрізняючи їх від чеснот діаноетичних, тобто пов'язаних з мисленням, розумом людини. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав “ethice” (етика). Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить це слово: “Нікомахова етика” (найімовірніше, відредагована сином Арістотеля Нікомахом), “Євдемова етика” (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана “Велика етика”, що являє собою стислий конспект двох перших. Аристотель розділив всі науки на три великі групи чи категорії: теоретичні, практичні і творчі. До перших він відніс філософію, математику й фізику, до других – етику й політику, а до третіх – ремесла, мистецтво й прикладні науки. Етика спочатку вивчала життєву мудрість, практичні знання про те, як потрібно поводитись. Найдавнішою етичною нормою поведінки людини вважалось “золоте правило” моральності. Воно зазначало: “(Не) поступай по отношению к другим так, как ты (не) хотел бы, чтобы они поступали по отношению к тебе”. Це правило зустрічалося вже в ранніх письмових пам’ятках багатьох культур (у вченні Конфуція, у давньоіндійській Махабхараті) і переходить в наступні епохи.
Пізніше явища, які вивчає етика (поведінка людей, характер) отримали назву мораль. Справа в тому, що в латині здавна існувало слово “mos”, що означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. На його базі, маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) утворює з метою збагачення латинського слова і з посиланням на Аристотеля прикметник “moralis” – “той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв”. Він використовує його для позначення етики, назвавши її “philosophia moralis”. Услід за Цицероном термін “moralis” використовує Сенека Cтарший та інші римські письменники й філософи, а вже в IV ст. н. е. виникає слово “moralitas” — мораль, у якості збірної характеристики моральних проявів. Множина від нього – “moralia” – вживалася як позначення і моральної філософії і її предмету.
З часом поняття етика й мораль стали загальнопоширеними і їх значення в основному збігалися. Пізніше, у ході історико-культурного розвитку науки і суспільної свідомості, слово “мораль” стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро і зло, справедливість тощо), а термін “етика”зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає головним чином науку.
В деяких європейських мовах поряд із терміном мораль виникли й власні слова для позначення того ж (або майже того ж) явища. Так, російським аналогом терміна “мораль” є поняття “нравственность” (моральність). Першоджерелом стало слово “нрав” (характер, тобто сукупність душевних якостей, які відрізняються від розуму, пристрасті, волі тощо), від нього утворився прикметник “нравственный”. Він і став основою слова “нравственность”. Вперше воно зустрічається у словнику російської мови кінця XVIII ст. В дуже багатьох випадках дані слова вживаються як синоніми, є навіть дослідники, які наполягають на їх принциповій тотожності. Але між ними існують суттєві відмінності. Ми можемо сказати “не читайте мені моралі”, але сказати “не читайте мені моральності” — не можемо. В російській мові існує вислів: “мораль сей басни такова”, — спробуйте замінити в ньому мораль на нравственность. Таких прикладів можна навести чимало.
З-поміж філософів, які займалися проблемами етики, серйозну увагу на зазначену обставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г.В.Ф.Гегель (1770—1831). Moralitat i Sittlichkeit, мораль і моральність постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом. Відмінність між мораллю і моральністю,
яку слідом за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином: мораль виступає як певна форма свідомості, сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки. Що ж до моральності, то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними.
Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика – це наука про мораль (моральність).
Естетика
Естетика ( від. грец. aisthetikos - чуттєвий, здатний відчувати) – наука про загальні закони художнього освоєння та пізнання дійсності, закони розвитку мистецтва, його роль в житті суспільства. Вона охоплює всю сферу людських почуттів, вивчає стосунки між людиною і світом, впливає на формування естетичної свідомості. Саме слово “естетика” грецького походження, у перекладі означає – той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. Термін “естетика” ввів до науки німецький філософ і теоретик мистецтва О. Баумгартен, учень Вольфа. Таким чином він позначив особливу галузь філософського знання, систематичним вивченням і викладенням якої займався. 1750 р. вийшов перший том книги О. Баумгартена “Естетика”, з того часу естетику почали розуміти як науку, що вивчає філософію прекрасного, або філософію мистецтва. Баумгартен розбив естетику на два рівні — теоретичну (вивчення проблеми краси, специфіки чуттєвого сприймання дійсності,) і практичну (пов'язана з питаннями розвитку мистецтва).
Саме поняття естетика традиційно пов’язують із грецьким “ейсетікос” — почуттєвий. Проте воно невіддільне також від грецьких термінів: “естаномай”, “естесі”, “естаноме” - почуття, процес вироблення свого ставлення до предмета, його якісна оцінка і бажання повторити сприйняте. Пізніше ці терміни втратили зв'язок з поняттям “чуття”. Предмет естетики почали осмислювати через більш широкі за обсягом поняття: “досконале”, “пропорційне”, “прекрасне”, “естетичне”, “гармонійне”.
Естетика як наука пройшла довгий шлях розвитку. Перші спроби осмислити природу естетичного відношення людини до дійсності і виявити закономірності художньої творчості відносяться ще до часів прояви рабовласницького суспільства. Естетичні судження вже містились в древніх літературних пам’ятках Індії, Китаю, Вавилону. Спочатку естетика була частиною філософії і космогонії (розділ астрономії, що вивчає походження й розвиток небесних тіл та їхніх систем), слугувала для створення цілісної картини світу. Найбільш розвиненою естетична думка вважалася в античній Греції, де подібні знання були невід’ємною частиною різних філософських систем. Для Арістотеля естетика – це проблеми поетики і загально філософські питання природи краси та мистецтва; для Платона – питання державного контролю над мистецтвом та ролі останнього у вихованні людини. З Сократа починається довгий процес виділення естетики в самостійну науку, він вперше замислився над сутністю саме естетичних проблем. За Середньовіччя естетична думка розвивалась в контексті теології, Тертулліана та Фома Аквінський вважали естетику аспектом богослов’я, який міг вирішити завдання як за допомогою мистецтва направити людину на служіння Богу. В епоху Відродження естетичні погляди розроблювалися у сфері художньої практики, в XVI-XVII століттях – на основі художньої критики і публіцистики. Етап німецької класичної естетики позначився потребою у виділенні і систематизації уявлень, ідей, пов’язаних з емоційно-чуттєвим, цілісним відношенням до дійсності, природи, суспільству, мистецтву. Це призвело до становлення самостійної науки еститики, засновником якої вважається О. Баумгартен. Безпосередній інтерес до широкого кола естетичних проблем виявили Кант, Фіхте й Гегель. Іммануїл Кант (1724—1804) був переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство “може бути ідеалом досконалості”. Він також визначив два види пізнання: апріорне (до досвідне) та емпіричне. Особливої ваги набула кантівська ідея естетики як критики смаку. І. Кант значно розширює понятійно-категоріальний апарат естетики, обґрунтовуючи поняття смак, уява, гра, доцільність, досконалість, витонченість, самоспостереження, передбачення та ін. У виявленні специфіки предмета естетики І. Кант спирався на людську чуттєвість, на складну структуру смаку. Принципово нової спрямованості естетичні проблеми набувають у теоретичній спадщині Гегеля. У вступі до лекцій з естетики Гегель зауважив, що предметом цієї науки має бути “царство прекрасного”, яке інтерпретується ним як “сфера мистецтва, або, ще точніше,— художньої творчості”. Гегель взагалі негативно ставився до терміна “естетика” і вважав за доцільне замінити його на термін “філософія мистецтва” або “філософія художньої творчості”. Гегель увів до визначення предмета естетики поняття “прекрасне”. Ідею Гегеля про зв'язок естетики і прекрасного розвинув Микола Чернишевський (1828—1889). Визначаючи предмет естетики через поняття “прекрасне”, він, проте, не обмежував його сферою мистецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всеосяжності життя. Така позиція чітко простежується у спробах філософа визначити прекрасне в різних сферах життєдіяльності людини. Таким чином, М. Чернишевський закріпив на російському ґрунті розуміння естетики через ідею прекрасного. Гегелівське розуміння естетики підсумувало значний період в історії цієї науки. Умовно можна визначити розвиток естетики від доби Античності до 30-хроків XIX ст. як класичний період. При цьому слід наголосити, що з середини XVIII ст. естетика розвивається як самостійна наука.
Естетика є філософською наукою, яка випливає з органічної єдності двох її своєрідних складових: 1) естетичного як вияву ціннісного становлення людини; 2) художньої діяльності людини. Обидві частини хоча і тісно взаємозалежні, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорії естетики — прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу художнього таланту, видову, жанрову і стильову самобутність мистецтва тощо. Впродовж віків естетика виступала як наука про прекрасне, і як наука про закони розвитку мистецтва.
Важливе місце в естетиці займає мистецтво як вид естетичного пізнання та естетичної діяльності. Предметом вивчення естетики є широка сфера естетичного відношення людини до дійсності і насамперед мистецтво як його вища форма. Естетика досліджує загальні закономірності розвитку мистецтва, які виявляються у його різновидах. Вона вивчає і власне процес художньої творчості, її суб'єкт, об'єкт та засоби творення, крім того, процес художнього сприймання мистецтва та ін., тому що мистецтво існує лише у соціально-комунікативній системі художник – мистецтво – споглядач, або художня творчість – мистецтво – художнє сприйняття. У цьому зв'язку до предмета естетики як науки належить включити такі проблеми, як художнє сприймання, художня оцінка, художні засоби, художній смак та ін. Естетика вивчає ціннісне ставлення людини до явищ буття, яке може бути: прекрасним, потворним, сатиричним, гумористичним, трагічним, комічним, піднесеним та ін. Крім того естетика досліджує закономірності естетичної діяльності суспільства, закономірності естетичного сприйняття людиною дійсності тощо. Аналіз естетичної діяльності дозволяє зрозуміти, як людина створює прекрасне у житті, як саме вона усвідомлює його. Іншими словами, естетика розглядає суб'єкти творчості та сприйняття (художник, публіка, імпровізатор, виконавець, критик та ін.), об'єкти творчості, засоби, процеси і результати естетичної творчості й сприймання.
Як наука, естетика, безумовно, носить філософський характер, але має свою специфіку, свій особливий предмет із властивими їй закономірностями – закономірностями естетичного освоєння дійсності.Оскільки ж закони естетичного освоєння світу найбільш повно, концентровано і безпосередньо виявляються в мистецтві, то естетику можна правомірно розглядати насамперед як науку про його сутність і закони.
Взаємодія етики та естетики
Склавшись як частина філософії, естетика через ідею калокагатії (гармонію зовнішнього і внутрішнього) активно співпрацювала з етикою. Своєрідний аспект взаємодії етики і естетики – аналіз структури естетичного почуття, яке формується на основі єдності так званих зовнішніх і внутрішніх почуттів людини. Зовнішні почуття (слух, зір, нюх, дотик) є результатом біологічної еволюції людини, внутрішні (любов, ненависть, дружба, вірність) – це почуття морально-етичні. Тобто естетичне почуття несе в собі морально-етичне навантаження. Обидві науки досліджують людину як своєрідний об’єкт морально-естетичного аналізу і носія творчого потенціалу.
Взагалі специфіку взаємодії етики й естетики, з наголосом на проблемі творчості, вивчав німецький філософ Йоган Фіхте (1762– 1814). Саме мистецтво, на думку філософа, сприяє становленню цілісної людини. Й.Фіхте включає етику до структури філософського знання і поєднує моральність з творчою активністю людини.
Особливу роль етика відіграє при аналізі художньої діяльності та мистецтва як складової частини предмета естетики. Кожна конкретна естетична ідея є результатом розвитку історії і мистецтва. А так як результат творчості митця може впливати позитивно чи негативно на свідомість інших людей, то слід розглядати питання професійної етики митця, його моральної відповідальності за наслідки власної творчості. Професійна етика і норми професійних ділових взаємин є традиційною складовою частиною етичної науки. Але здебільшого це відноситься до професій лікаря, педагога, юриста. Щодо професії митця, то нерідко в історії мистецтво брало участь в обґрунтуванні різних ідеологій, насильства, релігійної нетерпимості та моральної вседозволеності. Але осуджувалися потім лише керівництво тих режимів. Та чи можна забувати те, що на формування прихильності людей до того чи іншого режиму впливають саме художні твори, література? За радянської влади через мистецтво широко пропагувалися ідей комунізму та соціалізму, створюючи у свідомості людей образ щасливого суспільства і майбутнього. Були заборонені ті твори, які змальовували негативні риси радянського дійсності, такі як репресії, заборона вільно мислити та інше. Ті митці, які не погоджувалися творити в рамках ідеології, або знищувались морально і фізично, або ж їм просто не давали можливості працювати. Але саме їх імена ми пам’ятаємо, а не тих, що лише оспівували радянську владу та суспільство, бо вони творили на замовлення, самі здебільшого не вірячи у мистецьку силу своїх творів. Цілком зрозуміло, що будь-які прояви байдужості митця до художньої аудиторії, політична його кон’юнктура чи свідоме само-спростування власних творів повинні, принаймні морально, осуджуватися суспільством.
Значне морально-етичне навантаження несе в собі і проблема творчої, професійної освіти, виховання митця, адже вони переважно формуються в конкретних творчих майстернях, творчих лабораторіях відомих митців. Кожен учень, приймаючи чи спростовуючи художні принципи вчителя, несе в собі передусім його творчу модель. Етика взаємин “вчитель – учень” потребує вивчення, розробки і вироблення своєрідного “кодексу честі”.
Також існують такі поняття як етика і естетика влади. Естетика влади проявляється у суспільно корисних, величних діях у мирний час, та у мудрих рішеннях під час війни, відстоювання інтересів держави. Естетика влади також може проявлятися під час різних дійств, свят, у їх оформленні, в різних ритуалах, символіці, атрибутиці, церемоніях і т.д. Щодо етики влади – то це наука про дотримання владою норм моралі. Цей підрозділ етики займається вивченням місця моралі в системі владних відносин, у діяльності правителів та органів влади, розроблює рекомендації щодо їхньої поведінки. Отже етика та естетика взаємодіють також у системі владних відносин.
І у природоохоронній сфері естетичні мотивації часто поєднуються с етичними. І. Кант думаючи про красу природи знаходив її спорідненість з мораллю. На його думку прекрасне – це символ морального добра. Лев Толстой називав природу безпосереднім вираженням краси і добра. На його думку краса природи говорить про її моральний зміст. Джон Мюір вважав, краса і моральність – це одне й те саме, а дика природа є найбільш красивою і моральною частиною природи. За Гегелем “моральність повинна проявлятися у формі краси”. Обидві цінності, етичне і естетичне, відносяться до ідеальних цінностей природи. Їх взяли на озброєння на початку ХХ століття такі піонери охорони природи як А.П.Семенов-Тян-Шанський, І.П.Боpодін, В.І.Талієв, Д.H.Кайгоpодов, роздробивши етико-естетичний підхід в заповідній справі. Разом з тим в охороні природи естетика завжди вторична по відношенню до етики. Красиві птахи не мають більших прав порівняно з некрасивими, усі живі істоти, не дивлячись на їх естетичну цінність, мають право на життя. Естетичний аргумент не завжди, в порівнянні з етичним, може забезпечити охорону для усієї дикої природи. Це пояснюється тим, що естетична мотивація не завжди розповсюджується на непримітні і на негарні, з точки зору людської оцінки, природні ділянки – болота, пустелі, безхребетних тварин. В цьому плані більш універсальна естетична мотивація, згідно якої усі частини дикої природи мають право на існування, а, отже, потребують нашого захисту. Екологічна етика часто вступає в конфлікт з естетикою, коли справа стосується полювання і подібних речей. А.А. Нікольський, що досліджував це питання, справедливо зазначає, що вишукані способи вбивства тварин не тільки багаторазово оспівані в мистецтві, але й стали невід’ємною частиною нашої культури. Краса вбивства тварин оспівана такими визнаними у всьому світі талантами як Пушкін, Тургенєв, Лев Толстой, Хемінгуей. Заради краси люди забувають про етику відношення до тварин. “Проблема посилюється тим, що вишукане полювання давно вже стало невід’ємною частиною дозвілля еліти, наслідувати яку прагне значна частина населення. Обов’язковою прикрасою у багатьох аристократичних домах є трофеї: чучела тварин та пернатих, рога та голови звірів, колекції рідких метеликів”. На противагу цьому А. Нікольський пропонує на кожному зразку мисливського спорядження за принципом “Мінздрав застерігає...” писати “Придбаний Вами товар є знаряддям вбивства тварин і птиць, які прикрашають природу рідного краю”.
З технічним прогресом з’явилися такі поняття як етика та естетика культури мережі. В рамках такого навчального курсу проблеми морально-етичного характеру розглядаються у тісному зв’язку з проблемами генезису інформаційного розвитку цивілізації. Н. Вінер, один з яскравих представників світової наукової еліти, що уважно вивчав проблеми етичного плану у кібернетичному суспільстві, зазначав, що ми живемо у столітті хаотичної моралі. Необхідність збереження паритету між моральною відповідальністю та творчою свободою людини залишається однією з найскладніших проблем сьогодення. Специфіка естетичного у культурі мережі ще вивчається, але вже очевидно, що сьогодні формується тип медійно-активного творця, що дозволяє нам оцінювати елементи етико-естетичного характеру в оформленні веб-сторінок, CD-дисків, мультимедійних та інтерактивних проектів, логотипів, плакатів, презентаціях.
Як підсумок щодо взаємодії етики та естетики можна навести у приклад роман видатного письменника Оскара Уайльда “Портрет Доріана Грея”, у якому нехтування моральними нормами призвело до духовної смерті головного героя, що, в свою чергу призвело до загибелі його краси.
Висновки
Опрацювавши дану тему, я дізналася багато чого нового і цікавого та систематизувала свої знання щодо даної проблеми. Як я і вважала раніше, етика і естетика взаємодіють майже у всіх сферах суспільного життя, я ще раз в цьому переконалася і тому навела лише найактуальніші, на мою думку, приклади їх взаємозв’язку. Щодо взаємодії цих наук, то написавши дану роботу, я дійшла до висновку, що естетика не може нехтувати досягненнями етики, що неначе контролює і спрямовує мистецтво у напрямку, який не суперечить усталеним нормам моралі і не порушує визначені суспільством закони. Якщо етика ще може розвиватися без втручання естетики, то естетика без контролю етики – ні. Взагалі ці науки повинні вивчатися разом, адже панування лише строгої моралі та шаблонів без втручання творчої сили мистецтва також може зашкодити розвитку світогляду людей. Також етику та естетику не слід відокремлювати одна від одної, виходячи з їхньої такої широкої взаємодії у всіх сферах суспільства.
Використана література
1. Л. Т. Левчук, Д. Ю. Кучерюк, В. И. Панченко, М. Ю. Русин. Эстетика – К.: Выща шк., 1991. – 302 с.
2. Ю.Б. Борев – Эстетика М.: Высш. шк., 2002. – 511с.
3. Л. Е. Балашов. Этика. Учебное пособие. – М., 2003. – 137 с.
4. О. В. Дивненко. Эстетика. М., 1995 г.
5. О. А. Кривцун. Эстетика: Учебник. –М.: Аспект Пресс, 2000. – 434 с.
6. А. А. Гусейнов, Р. Г. Апресян. Этика.— М.: Гардарики, 2002. – 472с.
7. Т.Г.Аболіна, В.В.Єфименко, О.М. Лінчук. Етика: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1992. - 328 с.
8. Е. Г. Яковлєв. Эстетика.— М.: Гардарики, 1999.— 464 с.
9. О.Г. Дробницкий. Понятие морали: Историко-критический очерк. - М., 1974. – 387 с.
|
