Вступ
1 Антропоморфізм в мистецтві Стародавньої Греції
2 Доба Відродження та погляд на людину
3 Новий погляд на особливості антропоморфізму
Висновки
Список використаної літератури
Перш ніж розглядати поняття антропоморфізму в естетиці слід дати йому визначення.
Антропоморфізм – (від грец. – людина та форма, вигляд) розглядається як уподібнення людині, наділення людськими властивостями предметів та явищ неживої природи, небесних тіл, тварин та рослин, приписування богу або богам людського обличчя.
Антропоморфізм виникає як початкова форма світосприйняття, притаманна міфу та володарюючи на ранніх ступенях розвитку суспільства. Наївний антропоморфізм, притаманний давнім релігіям критикував ще Ксенофан: Ефіопи говорять, що їх боги курно сі та чорні, фракійці ж уявляють своїх богів з блакитними очами та рудими”.
У Старозавітних текстах та Корані говориться про вигляд бога, його очі, вуха руки, його сидіння на престолі і т. п. Термін антропоморфізм зберігався і у фольклорних уявленнях християнських та ісламських народів про божество. Більш тонким видом антропоморфізму є антропопатизм, або психічний антропоморфізм – наділення бога людськими пристрастями та духовними станами (гнів, жалість).
Антропоморфні образи широко використовуються в поезії,вони зустрічаються навіть в науково - технічній літературі (наприклад вирази типу машина думає, вирішує завдання).
1
Антропоморфізм в мистецтві Стародавньої Греції
Хоч антична культура, особливо в початковий період свого розвитку немало запозичила з найбільш розвинених на той час культур Сходу, вона булла явищем глибоко оригінальним.
Боги у зображенні гpeків мали людське обличчя, хоча й набагато довершенiше естетично. Адже вони теж складалися з живих iндивiдiв, якi породжують один одного i становлять певну універсальну родоплемінну общину.
Фатальні наслідки власних справ людини - тематична вісь греків. Починаючи з гомерівських часів, жителі Еллади вбачали грізну небезпеку в зло чинному зухвальстві людини, яка прагне привласнити собі найкращу частку в природі. Ця небезпека мала навіть свій вівтар в Афінах. Карателькою була супутниця 3евса - Немезида. Богиня карала зухвалість i нечесність як шлях до досягнення несправедливих благ.
Зухвальство i відплата були не тільки моральними, а й політичними поняттями (звинувачення у злочинному зухвальстві політики кидали один одному в обличчя). Добром не закінчують тi, хто дратує автономну силу cвіту. Покровитель людей Прометей, наприклад, xотів облудним шляхом ДО бути !м кращу долю. І за це був прикутий до скелі. Цар Сізіф намагався перехитрувати смерть. Відтоді він приречений до безглуздої тяжкої праці - котити вгору тяжкий камінь. Герої ведуть відкриту гру, вони довіряють долі й перемагають обачливу хитрість царів. Так, цар Акрiсiй, побоюючись напророченої йому cмepтi від руки онука, заточив дитину разом з матір’ю у тісну скриньку i кинув у море. Але підступи його не вдалися: Персей врятувався i зрештою вбив Акрiсiя. Цар Полiкдет xотів позбутися героя, доручивши добути голову Медузи, однак Персей вийшов з цього випробування з честю, а Полiкдет був обернений на камінь, як i інший цар Атлант.
Там, де герої покладаються на силу свого розуму , як у сумній історії Едiпа, котрий розгадав навіть загадку Сфiнкса, але так i не зміг розгадати загадку власного життя, доля повертається проти нього. Трагічна вина Едiпа полягає в його самовпевненості.
Люди тієї доби бачили можливості людини, яка вміє долати великі простори, знаходити вихід з найскладнiших обставин, створювати храми й чудові статуї, володіти словом i думкою, всього досягати своєю мудрістю, витонченою майстерністю.
Однак людина здатна скористатися своїми можливостями i на благо, i на зло. Самовпевненість, зухвальство можуть спонукати людину на чорнi діла i тому підлягають покаранню.
Погляд на людину, як унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку яскраву рису грецької культури, як антропоцентризм – обожнення людини. Саме в Афінах філософ Протагор із Абдер проголосив відомий вислів: „Людина є мірою всіх речей”, а в софоклівській „Антігоні” найкраще показано захоплення звершеннями людини.
Характерною рисою античної культури є антропоморфізм – перенесення властивих людині рис на природу, наділення людськими властивостями явищ природи, тварин, предметів фантастичних створінь. Крім того, антропоморфізм передбачає поклоніння богам людській подобі.
Фізично і морально досконала людина, в якій воєдино злилися доброчесність і пропорційна краса тіла, - такою є модель особистості вільного грека. Ритм тіла виховувався атлетикою, ритм душі – „музикою”, що для грека означало мусичні (тобто під знаком мус) мистецтва: триєдність поезії, танцю і власне музики. Це була програма для кожного вільного грека.
Архаїчна скульптура народилася на стадіонах, у гімнасіях, на олімпіадах. Переможців Олімпійських ігор всенародне прославляли, на їх честь споруджували статуї. Оскільки на змаганнях юнаки виступали оголеними, то й виникли зображення - куроси, які довго називались архаїчними аполлонами: підкреслена атлетична будова, очі широко розплющені, кутки губ трохи підняті. Часом такі статуї сягали трьох метрів заввишки і нагадували давньоєгипетські, але відрізнялися такими рисами, як відкритість людини перед світом, життєрадісність, що виражало гуманістичну ідею грецького мистецтва.
Куроси присвячувалися богам, ставилися на міських майданах. Як матеріал використовували камінь, дерево, мармур, теракоту, а з другої половини VI ст. до н.е. — бронзу.
Жіночі постаті зображали задрапованими. Вони називалися корами (від грец. — діва). Найчастіше в них поставали жриці богині Афіни. Кори мали широко розплющені подовжені очі, „архаїчну”, слабо виражену усмішку (трохи підняті кутки губ).
Обличчя і куросів і кор не індивідуалізували: у чоловічих постатях — стриманість, мужність, сила; у жіночих — стриманість і благородство при підкресленій жіночності, ніжності.
В подальшому питання антропоморфізму широко пов’язувалося з антропоцентризмом
У весь сенс культури Відродження полягав не в простому поверненні до античності, відновленні античних зразків, а в заклику бути гідними їх, перевершити досягнення античної культури. Гуманістами на рівні інтуїції була схоплена особливість історичноїспадкоємності в культурі. Гуманісти підкреслювали цінність людської особи самої по собі. На перший план висувався інтерес до людських справ, людська (а не релігійна) точка зору на всі явища життя і особливо захист людської особи. Була поновлена в своїх правах особистість. В рамках культури Відродження відбулася зміна постійного піклування віруючого про світ вічний, потойбічний на прагнення людини до земної, прижиттєвої слави. Провідною рисою культури став антропоцентризм. Він розглядає людину як частину, вінець природи, найбільш досконале її творіння, як міру всіх речей. Людина обожнюється, приймається як співавтор Бога-Творця, подібністю якого на землі людина і є.
Для плеяди блискучих письменників, філософів, публіцистів, художників Відродження xapaктepнi тверда переконаність у невичерпних висотах людського духу, вимога, щоб людина все знала, все вміла, все могла. По суті, в цей час виникає: те розуміння світу, яке ставить людину в центр Bcecвіту. Чудово передав цей новий європейський антропоцентризм італійський гуманіст Мiрандола. У його трактаті „Про гідність людини” творець звертається до Адама з таким напученням: „Не даємо тобі, Адаме, нi певного місця, нi власного образу, нi особливого обов'язку, щоб i місце, i обличчя, i обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею i рішенням... Я ставлю тебе в центр світу, щоб звідти тобі зручніше було оглядати все, що є в світі. Я не зробив тебе нi небесним, нi земним, нi смертним, нi безсмертним, аби ти сам... створив собі той образ, який ти вважаєш за краще”.
Так уперше була виражена ідея самоцінності i самодіяльності людського життя. Ця ідея не була можлива нi в античну епоху з її уявленням про універсальне значення світового космосу, Hi в середньовіччя, де особистість людини повністю підкорилася божественній волі.
Людина у багатьох філософів Відродження набирає всесвітнього розмаху, вона є центром, стрижнем світу. У своїх пристрасних висловлюваннях вони майже перетворюють людину на Бога. Bci історики відзначали у людях Відродження формування нового складу розуму, розрив з yciмa середньовічними догмами щодо релігії, авторитету, батьківщини, сім’ї.
Міркування про людину - загальне русло тодішньої літератури. Найчастіше людській „нікчемності” середньовіччя протиставляється Ното sapiens та Ното faber (Людина розумна i Людина дiяльна) у всьому її „благородстві”. Bipa у природу людини, особливо в її творчі сили ґрунтувалася на тому, що з ycix живих істот тільки людина здатна доповнити існуюче іншою реальністю, створеною нею самою, її руками, її працею i талантом, реальністю мистецтва, культури, громадських інститутів i цінностей. То був по cуті гімн епосі з її творцями, її успіхами, її правителями.
Нова концепція людської особистості, сформульована гумaнicтaми, була результатом не тільки духовного руху. Вона відображала реальний процес виділення особистості iз станової обмеженості i ремісничої рутини, який відбувався разом з розкладом феодального способу виробництва. Новий ідеал ґрунтувався на визнанні таких цінностей: висока гідність людської природи; не відхід вiд мирських справ, а активна діяльність; істинне благородство не передається у спадок, а здобувається особистими заслугами i знаннями.
Мистецтво Відродження своєрідним синтезом античної фізичної краси і християнської духовності.
На зміну феодальній ідеології прийшла доба просвітителів, філософів, соціологів, економістів, літераторів Просвітництва. Саме в цю добу яскраво спостерігається антропоморфізм в науково – технічній царині.
Новий погляд на людину зумовив наділення людськими якостями машини механізми (працюють, вирішують) Література, музика, театр досягають тієї художньої зрілості, яка характеризує живопис у XVI-XVII ст. Це романи Прево, Фiлдiнга, Смолета, Стерна, „Кандiд” Вольтера i „Страждання молодого Вертера” Гете. Це музика Баха, Моцарта, Глюка, Гайдна.
Демократичний характер філософських учень був зумовлений домінуючим світосприйняттям тієї епохи. Ставлення до старого режиму, неспроможність якого була все більш очевидною, вимога рівності, оцінки людини за заслугами особистості, а не за становими привілеями, християнська етика об’єднали мислячих людей Франції. Так i в Франції слідом за Англією, почалась епоха Просвiтництва, певні моральні, етичні й естетичні принципи якого спрямовували мистецтво у нове русло.
Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, рівності, справедливості, що, на їх думку, випливають з самої природи, прав людини. Просвітителі проголосили культ природи і розуму. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяти їх політичному розкріпаченню. Людина розумілась як чиста дошка, на яку можна записати все розумне. Проголошується рівність не тільки перед Богом, але і перед законом. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.
Таким чином, з усього вище сказаного, можна зробити висновок, що поняття антропоморфізму існувало не тільки у давні часи. Виникнувши в часи міфології воно існує і зараз.
Стародавнє мислення наділяло природні явища та об’єкти розумовою життєвою силою, подібною тій, яку людина відчувала в собі самій. Ці погляди отримали назву анімізму. Витоки релігійного світосприйняття можна побачити в перших спробах людини впливати на цю оживлену життєву силу засобами впевнення або молитви. Пізніше об’єкти поклоніння стали наділятися ще людським виглядом, тому більшість релігій (особливо в їх ранній народній формі) можна охарактеризувати як антропоморфне. Гомерівські боги вбачалися не чужими людським почуттям а також людським недолікам.
В своєму розвитку і філософія, й релігія беруть початок від антропоморфізму.
Пізніше, в наступні епохи перенесення людських якостей на предмети перероджується та вдосконалюється, що дозволяє урізноманітнити наші уявлення про антропоморфізм.
1. Історія світової культури. – К., 1994
2. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. – К., 2002
3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Львів, 1994
4. Лосева. Ф. Эстетика Возрождения. - М., 1983
5. Мировая художественная культура. – М., 2001
6. Мифы народов мира. Энциклопедия. – В 2 томах. – М., 1991. – Т. 1
7. Токарев С. Ранние формы религии. – М., 1990
8. Токарев С. Религия в истории народов мира. – М., 1976
|
